Частина перша. Колір надії (продовження).

Раптом в коридорі почула ще одні кроки. – «Напевно, хтось спізнюється,- подумала я гірко, - у нього хоч фарби є». Кроки наблизились і завмерли перед дверима в мою кімнату..

Цей хтось стояв й немов роздумував - заходити, чи ні? Я не витримала. Ну хто ще хоче чого від моїх зболених нервів? Підскочила до дверей, і рвонула їх на себе. Хлопець, що стояв на порозі, відсахнувся... Ігор. Ну а йому що треба від мого поламаного життя, позловтішатися прийшов?

Не можу на нього, гада, дивитися. Ретельно вивчаючи поглядом одвірок буркнула,

- І що сталося? Теж фарби загубив?

- Софіє, у мене тут...

- Совість замучила?

- До чого тут совість? – Дивиться на мене з подивом. - А! Якщо ти про те, що сталося тоді, коли ми документи подавали, то подумаєш... навіть смішно вийшло?... Ну, що ти мовчиш?

Мовчу... Потихеньку віддираю від дверей суху фарбу. Шкода, що немає печі. Мені бабуся, ще в дитинстві говорила, що порядна дівчина, до якої приходять хлопці, має стояти мовчки і скромно колупати пальцем піч. Може, дійсно не він взяв?

- Так, чого вернувся? - раптом виривається у мене, - біжи, там напевно Оля вже зачекалася...- Ог-го! А це вже щось цікавеньке. Ляпнула і сама себе здивувала. До чого тут Оля? Аж раптом зрозуміла, що моя дорога підсвідомість вирішила самостійно зробити висновки з того, як моя сусідонька сьогодні дивилася на Ігоря, ласкаво сюсюкала з ним, і з радісним підскоком вибігла тільки що з кімнати. «Ну дійсно, а мені яке діло?» - якось трохи фальшиво спробувала я заткати внутрішній голос. І правда, не до цього мені зараз.

- Та там, певно, усі ще чекають, не тільки Оля, - не зрозумів Ігор. От гальмо! Але як для цього моменту, то, мабуть, на краще.

- Софіє, послухай, є така пропозиція, - Ігор непевним рухом протягнув мені пластиковий пакет, який тримав у руці, - у мене там кілька олівців, ножик для заточки, гумка, пензлі – старенькі, трохи стерті, але ще дихають, і акварелі, правда, китайські, але що вже є. Бери та й поїхали на екзамен. Спробуєш в цьому році здати, то хоч будеш знати, що не дарма проїхалася.

Оцього вже дійсно не чекала. Здивував так здивував. Думки і варіанти дій вихором проносилися в багатостраждальній голові, - виходить, то не він взяв мої матеріали? А якщо він? Тоді навіщо допомагає? Може совість прокинулась? А якщо це така витончена помста – замість моїх дорогих підсунути старі фарби і пензлі, зрівняти, так би мовити, шанси? Але що мені втрачати? Була-не-була, візьму, бо варіантів інших немає, а там потихеньку розберемося. Іскринка надії зажевріла в серці, і я навіть на мить затамувала подих, щоб не налякати удачу. Невже у мене дійсно ще залишився шанс?

- Ігоре, дякую, - напускаю на своє обличчя якнайпривітнійший вираз. Від моментально піднесеного настрою всередині, ніби якийсь чортик прокинувся. Ну, гад, тримайся! Згадую уроки Оксани, в неї досвід в цих справах куди більший від мого. Так, заглянути йому в очі. Заглядаємо. Секунда, друга, третя – все, достатньо статики. Роблю до нього крок, не відводячи погляду, зблизька бачу його зблідле лице. Беру однією рукою за потилицю. Ммм, волосся, яке приємне, стаю навшпиньки і доторкаюсь губами до щоки. І щока така приємна, прохолодна, м’якенька... В голові звучить бравурна музика і голос, як у ведучого ток-шоу. «– Це перша щока першого хлопця, якого поцілувала Софія, оплески!» - ну навіть в такі моменти гумор мене не полишає. Але ж спрацювало. Застиг як соляний стовп, і тільки очима - кліп-кліп.

Я вириваю з його безвольної руки пакет з фарбами, забігаю в кімнату, беру мобільний, паспорт, вискакую в коридор, і замикаю двері. Ігор застиг на тому ж місці, де я його залишила. Хапаю за рукав і тягну за собою. Вилітаємо з дверей гуртожитку, як два гарматних ядра. Все ще тримаю Ігоря за рукав. Повертаюсь і посміхаюся йому. Бачу здивовані обличчя, і з тихою втіхою спостерігаю витягнуте лице Олі. Отже, не завжди воно кругле, підсміююсь всередині себе. Оля - гарна дівчина, і, напевно, ми з нею могли б подружитися, але тепер мені захотілося її трохи підколоти за те, що так легко зробила з мене гаву, яка сама забула свої фарби.

Повністю дійшла до себе вже в тролейбусі. Сьома година ранку, липень. Вся банда майбутніх художників згромадилася в хвості, біля задніх дверей. Я ж підібралася бочком до вікна, привітатися з містом. Сказала йому: « - Привіт!..» - і подих завмер від захвату. Сонце, поки що піднялося невисоко, і не встигло нагріти повітря до неможливої спеки, та вже заливало яскравим, сліпучо-білим світлом все довкола. Багатоповерхівки теж обудилися, і тепер посміхалися до людей своїми вікнами, щедро навсебіч пускаючи сонячні зайчики. Запізнілі поодинокі собачники намагалися тягнути своїх різномастних улюбленців додому. Фанати спорту вже бігали, підтягувалися на турніках, займалися гімнастикою в сквериках, що були майже на кожному кварталі. Червоні вантажівки з цистернами води на спині, та великими круглими щітками на днищі поливали, віддраювали до блиску асфальт. Цей настрій вранішнього Міста, його аромат – запах мокрого асфальту, зелені, прохолодного солонуватого повітря, аж з самого моря - бадьорив, підганяв до дії, не давав вилізти сумнівам і невпевненості. Стояла, слухала за спиною неголосні розмови і навіть тоненька голочка страху перед іспитами, що проклюнулася в грудях, тільки пришвидшувала біг крові по жилах, додавала азарту. Центр Міста не такий веселий і безтурботний, як сучасні квартали. Він солідний. Солідний в усьому: будинки відрізняються один від одного, як жінки на театральній виставі, що хизуються різними фасонами убрань і коштовностей, або як чоловіки, що міряються автомобілями і тими ж жінками. Різного кольору, різних розмірів, з різними архітектурними деталями. Той з колонами чотириповерховий, а отой дво-, зате навколо парадного входу стоять величезні статуї накачаних красенів, судячи з кучерявості і великих носів – греків. Навіть сонячні промені, здавалось, поглиналися цими старими, пористими стінами, а вікові розлогі дерева росли вздовж тротуарів і майже перекривали небо пішоходам. Можна було цілу вулицю пройти в полудень і не потрапити під палючі промені сонця.