Частина друга. Колір реальності.

Цей спогад прийшов і зостався, заповнив своє місце в до цього повністю пустій залі пам’яті. Переливався гранями минулого, як коштовний діамант, цим сяйвом розганяв темряву небуття... Тепер знаю, хто я, у мене є ім’я – Софія. Вже не беззвісною тінню ходжу по лабіринтах власної свідомості. Згадала своє минуле, згадала, що таке відчувати: співати від радості перемог, зціпивши зуби, терпіти біль втрат. Тепер ще одне зусилля, і я зрозумію нарешті, для чого я знаходжуся замкнена в клітці власного мозку, зможу нарешті відкрити повіки... Раптом чую позаду тихенький цокіт кігтів. Уява малює велетенського тигра, що спокійно собі йде за мною по довгому бетонному коридорі, і навіть не ховається, бо знає, що нікуди я від нього не дінуся. Хочу обернутися, і не можу. Тіло далі не слухається. Не можу присісти від ляку, не можу закрити голову руками, просто завмерши чекаю доторку ікол. Цокіт все ближче, ближче, невидимий звір жарко навалюється на мене і я замість гострих зубів відчуваю шершавий, мокрий язик. Пробую відбитись, відсторонитися, картинки згадок миготять перед очима, і я згадую, згадую...

Спогад другий.

Ні, ну це можна витиримати? Тікай, звірюго, відчепися, та пусти ж, зараз помру з лоскоту. Нафтогаз, згинь! Ну не дасть же навіть в неділю поспати подовше, от котяра вреднючий. Намагаюся слабкою зі сну рукою відіпхнути чудовисько, що муркоче як трактор, а воно лиже і лиже закриті повіки, обличчя, шию. Це він так кожного ранку показує свої почуття від радості зустрічі зі мною. Аякже - цілу ніч не бачилися. Нарешті вдалося обійняти його обома руками і перекотитися на хулігана животом. Ну що ти тепер зробиш? Нічого не робить, завмер, витягнув до мене свою хитру пику і дивиться просто в очі. Добре, встаємо і йдемо на кухню, знаю, чого ти такий радий, що я прокинулася, і ціню те, що витримав, не розбудив мене ще раніше. Доторкуюсь до дверей холодильника – Нафтогаз починає тертись по ногах, ходить вісімками.

- О, готуєшся до кар’єри циркового артиста? – підколюю його, - хоч трохи відробиш своє утримання. Чую обурене «ммрряу». Зрозуміло – великі таланти не повинні обтяжувати себе банальною працею. Дістаю з полиці половинку курячого філе і йду з ним до мийки. Ми їмо філе тільки добре промите в теплій воді, інакше образимось - дістанемо з-під ліжка суху скоринку чорного хліба, заникану або про такий випадок, або на випадок приходу гостей, і почнемо зі сльозами на очах її гризти, кидаючи на всі боки жалісні погляди до смерті ображеного в найкращих почуттях кота.

Нарізаю філе на тоненькі вузенькі полоски – це у нас називається «миша-миша». Ми ж не просто їмо, ми повинні ще заганяти і вбити здобич, отоді вже нарешті смак буде як треба. Ну, а собі я роблю омлет. Що-що, а в стравах з курячих яєць я собаку...гм, ну взагалі є спеціалістом. Нарізаємо цибульку, смажимо, за нею кидаємо свою половину філе,дрібно кубикиками нарізану, потім болгарський перець – головне, все постійно перемішувати, бо я не заморочуюсь на режимах своєї електроплити, і все валю на найбільшому ..... Далі яйця збиваємо з половиною банки майонезу – моє ноу хау, і виливаємо на розжарену сковороду, яка шипить і стріляє маслом, успішно цілячись по моїх голих ногах. Ммм... Може, хтось і скаже, що шкідливо, я ж скажу – смакота.

Сиджу, їм, навіть можна сказати, напихаюся. От ще один з моїх недоліків. Люблю їсти смачно, особливо, коли готую сама собі. Ні, десь там в артистичній компанії серед рафінованої інтелігенції, я, звичайно, знаю, як користуватися столовими приладами, і навіть можу розпатрати лобстера так, щоб не забризкати себе в купі з половиною оточуючих (дякуючи знайомому, що одного разу потягнув мене в дорогущий рибний ресторан). Але коли я вдома, то вдома. Ніхто не видасть, хіба Нафтогаз, але він знає, що йому за те буде, тому поки що мовчить, хоча я теж маю на нього пару гігабайт компромату, починаючи з того, чому друга половина його імені – Газ. Неспішно, ретельно, наперед смакуючи, зробила собі велетенське горня кави. Для мене цей процес – незмінне, вже на протязі років вранішне священнодійство. Намолоти зерен, зробити подвійну порцію в експресі, побільше збити вершків капучинатором, трішки меленого кардамону, цукру, щоб ложка стояла, дрібка ванілі і ця важка довга праця в кінці винагороджується хвилинами райської насолоди в повній тиші і спокої.

Сіла в крісло, зробила ковток. Як завжди, кава вийшла неперевершена – так хто ж готував! Мій власний улюблений вираз: «Готувати, як для гостей, а не як для себе». Завела його собі після майстра, який розширював мені вихід на балкон, і ставив більші двері. Так от, він через кожні п’ять секунд повторював: «Хазяйка, не переживай, все зроблю, як для себе». Коли я поглянула на його роботу ввечері, то пожаліла його дружину і дітей. В якому кривому домі з перекошеними одвірками ці нещасні, напевно, живуть! І цей майстер-ламайстер, після всього, ще гордо дивився на мене зверху вниз, і намагався пояснювати, як мені пощастило з ним, і його сюрреалістичним баченням сучасної архітектури. Довелося переходити на специфічну мову будівельників, щоб мій тендітний вигляд не заважав йому сприймати адекватно мою духовну вищість. Почувши зрозумілий лексикон, дядько втратив весь свій апломб, все переробив, і на прощання так кланявся, ніби побував на прийомі у далай лами.

Зробила ще ковток, дивлюся у ті ж перероблені, «як для себе», ламайстром двері. За ними з усіх сил буяє травень, сонце добиває стовпчик термометра до тридцяти градусів, вітерець хитає фіранку, через неї легкими хвилями долинають витончені пахощі квітнучої акації.. Тільки коли вона зацвітає, отоді для мене розпочинається справжня весна, а до цього лише сірий нудний проміжок холодної вогкої погоди, який тягнеться від останнього зимового місяця. А зацвіла акація в цьому році набагато раніше, ніж завжди. За цих чотири роки, що я в Місті, це перша весна, коли тепло прийшло так рано, і тримається так стало. З першого курсу такого не пам’ятаю. Перший курс... Так швидко пролетів час... Ще ніби недавно стояла, трусилася перед вступними іспитами, а ось уже і захист диплому на носі. Скоро чотири роки, як немає зі мною Ірини Михайлівни, мого доброго ангела, і немає дня, щоб я не нагадувала про неї, не сумувала і не корила себе за те, що була до неї неуважна і ховала голову в пісок перед її хворобою. Все, що я маю, чого досягла, це тільки завдяки їй, її турботі про мене.