Частина третя. Колір зради.

Сьогодні почула перший звук, з-поза стін своєї темниці. Це був голос. Чоловічий. Такий знайомий і рідний, що аж зайшлася від радості. Не знаю, як відповісти, як показати, що я чую, що я – тут. Але його немає в моїх теперішніх спогадах. Здається, в мене є ще одне життя. Життя, про яке не пам’ятаю. Не маю тепер в пам’яті цього голосу, але я полюю, йду за ним, ніби мисливський пес по сліду за жаданою здобиччю. Раптом відчуваю, що завернула не в той коридор. Він веде вниз, а там чорно і тривожно. Якоюсь частиною себе відчуваю, що іншого шляху немає, немає іншої можливості вибратися на світло, ніж крізь цей густий, лякаючий морок. Тож іду...

Спогад третій.

Сплю. Бачу сон. Стою посеред пустелі. На небі ні хмаринки. Саме небо майже біле, випалене безжальним сонцем, що висить просто в зеніті. Справа, зліва, попереду, позаду, аж до самого горизонту – пісок. Розпечений, він віддає свій жар повітрю, яке колишеться в зміїному танці, і разом з цим невпинним танцем бархани теж починають оживати. Мерехтять, переливаються, розфокусовують зір, і чим на більшу відстань намагаюся дивитися, тим більше вони перетворюються на одне суцільне тремтіння. Для того, щоб побачити, що там, в далині, хочеться протерти очі, і я їх протираю, і вдивляюся до болю, до сліз, бо чекаю на щось дуже важливе, чекаю чомусь тут, в цьому неживому місці, мертвому місці. Раптом у тремтливому мерехтінні бачу якусь сріблясту цятку. Вона теж розмивається в повітрі, але швидко наближається, і я вже починаю розрізняти обриси легкового автомобіля. Тільки-но замислююсь, як він може їхати через бархани, як одразу у себе під ногами бачу дорогу, повністю сховану, вкриту піском. Там, за кермом, хтось дуже важливий для мене, найдорожчий в світі, на кого я дуже чекаю. Знаю, що витискує з автомобіля все можливе, щоб швидше добратися сюди, бо цей момент - то єдиний у всесвіті шанс нам зустрітися і назавжди залишитися разом. Раптом пісок під ногами починає дрижати все сильніше та сильніше, просто між мною і автомобілем прямо з піску б’є величезний, до самого неба фонтан нафти. Я кричу з розпачу, кидаюсь вперед, струмінь збиває мене з ніг і я падаю, захлинаюсь тією вражою рідиною, вона заливає мені очі, потрапляє до рота, а я тягнусь, тягнусь крізь неї вперед... І от коли розпач майже затоплює мене, як та нафта, з протилежного боку потоку мене хапають сильні чоловічі руки.

- Тримай, тримай мене, - репетую я, - не відпускай, - Вирішую, що треба перекинутися вперед ногами і зачепитися ними за власника рук. Роблю неймовірний кульбіт...

Хе-ек!.. З розмаху втоплюю ноги в щось м’яке й податливе. Гу-уп - воно злітає з ліжка і зникає з поля зору. О-о-х - хтось стогне на підлозі. Важко дихаючи, немов дійсно тільки- но боролася за життя в спекотній пустелі, притискаюся до узголів’я ліжка, намагаюся скинути з себе рештки сну. Над матрасом з’являється перекошене від болю обличчя Андрія.

- Ти від кого там ховаєшся? – тихенько запитую, обережно кумекаючи – якщо він сидить під ліжком, то може і мені слід туди спуститися? Хто зна, з якої причини він туди заліз?

- Я ховаюсь? - скрегоче своїм різким голосом Андрій, - та я взагалі сплю собі мирно, нікого не чіпаю, і раптом ти, як зарепетуєш на цілий дім: « - Тримай мене, не пускай!» - ну я і прокинувся, схопив тебе за плечі, тримаю, а ти як вивернешся, як даси мені п’яткою в живіт... А тепер питаєш, чого я ховаюся?!

До мене починає доходити весь гумор ситуації. Плечі починають потихеньку трястися, я намагаюсь стримуватися, втамувати сміх, але чим більше намагаюсь, тим більше він проривається назовні, і я нарешті вибухаю. Падаю на спину, задираю ноги, і регочу так, що аж люстра на стелі дрібно деренчить всіма своїми металевими і скляними частинами, хоча, може, то ще допоміг трамвай, який тільки що проїхав далеко внизу.

Андрій піднімається, сідає на краєчок ліжка, обертається спиною, і робить вигляд, що дується, та довго у нього це не виходить, я хапаю його за плечі, завалюю біля себе, і ми довго ржемо, переглядаючись і хапаючи один одного за ребра. Дзвенить будильник на телефоні в Андрія, а телефон на столі, біля ноутбуку. Він його навмисно так далеко кладе - для того , щоб вимкнути нестерпного видобувача жахливих звуків, треба вставати з ліжка і йти через усю кімнату, а заодно по дорозі доводиться прокидатися, бо поспати ми обоє ой як любимо, тим більше, що лягли десь о третій ночі.

Андрій вимкнув будильник, і, потираючи живіт, поплентався до ванної кімнати. Так йому і треба. Завжди його прошу: «Після бурхливого вечору лягай окремо, виспись нормально, чотири кімнати в квартирі!» - ні, так-о впреться коло мене з притуляшками, а я коли п’яненька, дуже вже люблю під час сну порозкидати і руками і ногами. Коли вчора пізно вночі ми повернулися з дня народження його приятеля Вадима, ледве змусила себе роздягнутися, просто була навіть не під градусом, а дуже змучена – випила всього два бокали червоного вина, що для мене і так забагато. Дозволяю собі такі пиятики раз в місяць, не більше. Раніше з подругами, тепер – от, пробила екскурсію в місця, де проводить дозвілля «золота молодь», і, може, я ханжа, але після таких дозвіль у мене виникає почуття провини перед собою, перефразуючи класика, - «за безцільно прожитий день.»

Той самий безцільний день народження святкувався кілометрів за п’ятдесят від міста, в величезному ресторанному комплексі з власне ресторанами, барами, готельними номерами, басейнами, боулінгами, ну і звичайно – "таке інше", просто в "тому іншому" не було потреби, бо всі друзі Вадима, прийшли на днюху з власними дівчатами, чи дружинами. Подарунки, привітання, їли-пили – грали в боулінг, потім знову їли-пили – ходили в тир стріляти, потім просто пили – значить, в басейн. Я намагалася триматися близько Андрія, який теж не дуже по алкоголю, але ідеально вміє імітувати, що п’є, та й ідеально прикидатися «в дупль» п’яним. Завдяки тому, що був найтверезіший – виграв конкурс зі стрільби в тирі, і під овації та не дуже літературні крики заздрощів подарував мені білого плюшового зайця, розміром з вівчарку. До мене не приставали з вимогами випити, бо я так зрозуміла, що там цілковито чоловіча тусня, а жінки тільки так - для краси та статусу, і чим вони займаються в той час, коли самці накачують себе спиртним, нікого не цікавить. Та дівчата й самі не давали собі пропасти – дудлили алкоголь в небувалій кількості і відривалися нарівні з хлопцями. Все було спокійно аж до басейну. Я теж взяла із собою купальник, бо Андрій перед виїздом сказав, що тут є де гарно скупатися, а плавати я недавно навчилася, і дуже пишалася цим умінням. Переодягнулися в номері, що нам виділили, вийшли. Андрій розбігся і шубовснув першим, а я обережно йшла по мокрих плитах до металічної нікельованої драбинки. Обернулася і спиною почала повільно спускатися до басейну. Раптом за спиною чую в дим п’яний, але повний безмежного захвату голос: