Частина четверта. Колір кохання.

Я в перший раз відчула дотик. Це дуже приємно. Чоловіча рука погладила мою. Звідки я знаю, що не жіноча? Просто відчуваю. Я можу вже багато чого відчувати, тільки ще не пам’ятаю всього. На цей раз дотик до щоки, і до лоба – це губами. По тій стороні, за кордонами моєї свідомості є хтось люблячий, хто чекає, і буде чекати, скільки мені потрібно, щоб я змогла відкрити очі і зустріти його погляд. Це заспокоює, дає надію і силу витримати. Ще трохи... Ще трішечки, і я згадаю все.

Спогад четвертий.

- Софіє Миколаївно, Софіє Миколаївно, - чую дитячий голос. В ньому так і дзвенить передчуття чогось незвичайного. Дівчинка, років восьми, худенька, зі смішними тонкими кісками – одна стирчить вниз, а інша настільки туго заплетена, що вигинається по спіралі вправо – біжить до мене, розмахуючи руками, і загрузаючи майже по щиколотки в болоті. На обличчі вираз захвату, настільки неймовірного, що, напевно, мала відкрила новий всесвіт, не менше.

- Не біжи так, Лесю, - махаю рукою, - болото аж на голову летить. Не слухає, куди там мої крики – це щось важливіше за забруднений одяг і волосся.

- Софіє Миколаївно, там... там...

- Та віддихайся ж, - кажу.

- Там вже перший бомок літає. Такий молодий, дурний і пухнастий. Він Володі сів на палітру, мабуть, подумав, що це така квітка, а Володька його проганяє, а я кажу: «Навіщо ти проганяєш,» а він каже: - «А якщо бомок наїсться фарби і здохне?» А я кажу...

- Пішли, - притримую їй знизу щелепу,щоб замовкла, і змогла віддихатися.

- Йдемо дивитися на твого бомка. Бомок – так в нас називають джмеля. Колись це було повністю польське село, і дотепер багато словечок залишилось нам від його колишніх мешканців.

Бредемо з Леською вже разом, грузнучи в багнюці. Вночі пройшла велика злива, і вся земля перетворилася на глевку масу, яка за першої ж нагоди чіплялася на взуття, і, всупереч логіці, не хотіла так само легко відвалюватися.

Просила ж тих дітей – давайте залишимось вище, не будемо спускатися до самої річки. Де там! Хто ж послухає мудру і досвідчену Софію Миколаївну. Полізли в саме болото. Стоять там по коліно, малюють, і їм ще й весело. Ой, як те дитинство від мене вже далеко, яка я вже доросла і серйозна стала... Але нікуди від дітей не дінешся, знайшла Леська мене на пагорбі, де я стояла і намагалась керувати всіма здалеку, як Наполеон на єгипетській піраміді, і таки стягнула вниз.

Це моя банда маленьких художників підбила мене вийти на перший в їх житті пленер. Їх у мене аж вісім – сім дівчаток і Володька. Я бурчу на них тільки про людське око, а насправді я ними дуже пишаюсь.

Підкинув мені цю ідею, як не дивно, тато. Я мешкала в домі батьків. Переламані кістки відновлювалися дуже важко. Про малювання поки що не було й мови. Не могла з’єднати навіть пальці докупи. Пензель просто випадав з руки. Від бездіяльності і постійних жалощів до себе у мене поступово почала розвиватись апатія і нехіть до взагалі будь-якої активної діяльності. Лежала днями на ліжку, втупившись в стіну, або сиділа в улюбленому колись кріслі-качалці і мовчала, заглибившись в себе.

Батька і маму я просто не впізнавала. Стали чуйні і терплячі до моїх закидонів, я навіть спочатку підозрювала якийсь підступ. Думала: « Для чого їм це потрібно – так себе ламати?» Тільки придивившись до них ближче і добряче порозмисливши, зрозуміла і пробачила. Просто вони так були навчені любити. Їх батьки поводили себе з ними саме так, як і вони зі мною – чавили авторитетом. Лише після звинувачень, що я пішла проти якихось вікових сімейних правил, після страху, що я не пробачу, після стількох років – змогли змінитися. Зруйнували в собі оту, збудовану з діда-прадіда, загату, яка примушувала ламати дитину, відноситись до неї, як до безсловесної речі, закривала їм очі на справжнє, рівноправне відношення – без утисків і наказів, без бажання вирішувати долю власної дочки без її участі. Нарешті вони змогли просто любити мене, як любять рідну людину. Без всіляких надуманих правил і обов’язків.

Отже, я цілими днями валялася вдома, а батьки намагалися навколо мене створювати сімейний затишок. Трохи в них кострубато виходило, але старалися від душі. Тато навіть за вечерею кілька разів змусив себе засміятися з якогось простого, явно відрепетируваного мамою жарту, який вона проголосила за столом з хвилюванням першокласника, що перший раз виступає на шкільній лінійці з віршем. Той скрегіт немазаного возу, який тато вважав сміхом, я почула перший раз в житті і дуже налякалася – подумала, що в нього сердечний напад. А потім оцінила – я його усміхненим всього кілька разів в житті бачила, а сміх – то, певно, була його перша спроба. Ну, нічого - діти теж не одразу вчаться ходити...

І от я собі валяюся на ліжку зубами до стінки, спиною до вікна, в своїй кімнаті, як відчиняються двері і чую спиною, що заходить тато. Тихенько прокашлюється – показує свою присутність, заодно перевіряє, чи вийду на контакт.

- Так, тату, слухаю, - обертаюсь до нього.

- Та тут таке діло, - мнеться, - говорив з кількома батьками дітей-школярів. В них уроків малювання в школі немає, а замість них роблять додаткові уроки фізкультури.

- Тату, а я тут до чого? Якщо навіть є ставка, то гроші забирає фізкультурниця, це і так зрозуміло, а може, ще й ділить ці копійки з директором.

- То й що? Скільки я грошей вбухав в ту школу, поки ще ти вчилася. Дах майже власним коштом поміняв, це ого в яку копійку влетіло, а ти кажеш – директор. Зробить, що я скажу. Тим більше, в школі десь зо двадцять отих триног, чи мольбертів валяються по кутках, пилюкою припадають..

- Давай спершу сама сходжу, побалакаю з нею, - лякаюсь я, - а потім вже як не вийде, то підеш ти.

Коли мій батько чогось хоче добитися, то краще йому на дорозі не стояти, бо задавить і не поморщиться. А директриса школи дійсно непогана тітка, я завжди з нею ладила, дякуючи урокам історії, які вона в нас вела. Історію я любила дуже, і на цьому грунті ми знайшли спільну мову. Ольга Степанівна завжди мене виділяла, і любила повторювати: «Хто знає історію, той в неї ніколи не потрапить.» Хоча тут вона, звичайно, трохи помилялася... Отож, я хотіла врятувати її від татових «наїздів», про які розповідали жахи й легенди всі ті, хто намагався ставати йому поперек дороги.