Частина п'ята. Колір життя

Пам’ятаю, хто я, знаю що сталося, тільки не знаю, де я, і що зі мною. Раптом дикий страх пробирає всі нутрощі. А якщо я померла? А може, вже лежу в морзі, і скоро патологоанатом почне мене різати на шматки, як в поганих американських фільмах? Жах наганяє в мої легені повітря, і я кричу, не розтискаючи зубів - це скоріше нагадує стогін, але хоч щось. Раптом десь здалека чую кроки. Уява малює лікаря, всього забризканого кров’ю. Він іде сюди в одній руці тримаючи величезний ніж, а в іншій іржаві ножиці. Чую, крім цих, ще багато кроків - вони всі спішать сюди. Напружую усю силу волі, кидаюся на ліжку і - відкриваю очі.

Реальний час.

Я бачу. Бачу лікаря з добрим лицем, без хірургічних інструментів, бачу медсестру, а позаду бачу мого Олега. Боже, як він схуд! Вилиці загостились, темні кола під очима, дивиться стривожено, в очах відчай. Бідний мій, як я тебе налякала. Пищу:

- Олежик, я в порядку. – В роті якісь трубки, фу, неприємно. Все тіло болить, згини ліктів печуть, скошую очі – ох, дарма дивилась, там теж якісь голки з трубками стирчать.

Підбігає до мене, падає на коліна, обережно бере мене за руку, цілує,

- Кохана, кохана моя, як ти мене налякала...

- Та - трішки посковзнулась, впала, все в порядку.

Лікар відсовує Олега, оглядає мене.

- Фізично досить непогано, - говорить неочікувано низьким басом. - Вам, дівчино, дуже пощастило, що водій встиг загальмувати. Така велика і важка вантажівка. А ви кажете - чудес не буває! - повторює він і продовжує. – Так, кілька царапин, пара синців. От єдине, що вдарилась головою добряче об асфальт, легкий струс мозку є, але на рентгені і томограмі ні гематом, ні якихось порушень в черепі не виявлено. А чого в комі три дні пролежала, - знизує плечима лікар, - це вже науці невідомо. Кататонічний стан - взагалі дуже цікава і таємнича штука. Так що через пару днів можете забирати додому свій скарб.

- Завтра, - сказав Олег, як відрізав.

- Ну завтра, так завтра, - добродушно погодився лікар, - тільки догляд, і все таке.

- Не турбуйтесь, буде.

Так хто б сумнівався!

Забирали мене додому. як справжню принцесу. Санітари котили каталку, позаду охоронець, спереду два охоронці. На вулиці ще кілька. Всі граються в крутих суперменів - оглядають територію, блокують потенційно небезпечних осіб. Дядька на костилях, якому «пощастило» потрапити в ліфт разом з моєю каталкою, один з охоронців просто затиснув своїм тілом борця-сумоїста в кутку, так ми і їхали до самого низу. Що там з того бідолахи залишилось, я вже не бачила, бо навкруги миготіли тільки одинакові чорні костюми і суворі, відповідальні обличчя. Крутизна!

Лежу вдома, в ліжку. З мене здувають пилинки. Маю персональну няню, персонального кухаря, і персонального кур’єра, якому наказано доставляти мені все, що мені в голову взбендриться, навіть якщо захочу шматок Місяця, то зганяти і відрізати. Приходив слідчий, сказав, що основна версія така, що я сама випала з тротуару на дорогу. Найближча камера там за п’ятсот метрів, на ній нічого не видно. «Діло ясне. Всі живі, все в порядку, ну для чого ту справу відкривати, і так завал на роботі», - читала я в очах слідчого. З ним ніхто не сперечався - ні я, ні Олег.

Він з хлопцями передивився відео за той час з тієї камери, знайшов всі автомобілі, що тоді проїжджали, і один з автомобільних регістраторів таки вихопив лице Андрія, коли він штовхав мене на проїжджу частину.

Не знаю, як для поліції, а нам доказів достатньо. Олег спочатку хотів вирішити справу найпростішим методом – ноги в відро з цементом, і в воду. І я його розумію... Він коли говорив про Андрія і Олю, аж скреготів зубами з люті. Навіть я трохи злякалася.

В результаті вирішили все зробити по закону. Хакери Олега покопалися віддалено в компах Андрія і його мами, і стільки цікавого познаходили, що агенти Інтерполу аж тремтіли від нетерпіння, коли Емілія Семенівна сходила з трапу літака в Іспанії, бажаючи прогріти тілеса на своїй заробленій нечесним шляхом віллі. Коли почали копати глибше, то ті учасники банди, хто повище, просто замели сліди. Маму в іспанській в’язниці отруїли. Андрій закінчив життя самогубством, а Оля померла від передозування наркотиків. Ось так.. Олег дізнався по своїх каналах, що Олю тільки тиждень потримали в СІЗО, полякали, а потім випустили, і вона далі благополучно працювала на старому місці праці, і , напевно, ще тісніше стала пов’язана з сімейкою Андрія і його мами. Я не знаю, що штовхнуло цю парочку запланувати моє вбивство, але навряд чи Емілія Семенівна. Дивна, майже незрозуміла для нормального розуму, дика ненависть до мене Олі, і Колекціонер, що втратив свій експонат, і побачив, що тому експонатові і без нього добре – мабуть, саме це об’єнало кримінальну парочку, довело їх до крайнощів у бажанні помститися - тільки за те, що я існую. Але досить про це. Мені їх мотиви зараз абсолютно нецікаві.

В даний момент я сиджу на терасі нашого будинку. Пройшло півроку. На вулиці знову буяє мій улюблений травень. На душі було б взагалі легко-легко, якби один маленький хуліган не штовхав мене ніжкою в печінку. Приїхали мої батьки в гості. Десь в кімнаті чую голос тата, що розмовляє з Олегом. Мама на кухні знущається над кухаркою, вчить її правильно тушкувати телятину в червоному вині. Думаю, кухарка кілька днів протримається. Нафтогаз милостиво погодився на переїзд. Котів тут, звичайно, менше ходить по вулицях, але я за нього не переживаю – з ким зачепитися, він завжди знайде. Спочатку боялася, як він зійдеться з Олегом. На диво, вони одразу подружилися, навіть я часом, коли бачу, як вони ранками виціловуються, ревную - трішечки. Мені добре і спокійно на душі. Всі мої рідні поруч. Хтось би сказав, що це щастя. Я ж знаю тільки одне – це життя.

Дорогі читачі. Якщо вам сподобалась історія Софії, знайдіть декілька секунд, зареєструйтесь іна літнеті і поставте нам "лайк". Для вас одна мить, а для авторів прекрасний настрій на цілий день. Дякуємо, що були з нами весь цей час.