3. Новий дім

Спочатку якийсь час ми їхали в кабріолеті в тиші. Я дуже хвилювалася, аби все не зіпсувати, тому мовчки повернулась до вікна, розглядаючи вулиці. Часто мій погляд падав до величезних стендів, написи яких закликали влаштуватися на роботу до корпорації «Блейк». Такі стенди зустрічалися через кожних декілька метрів, і від них вже починало рябіти в очах, коли наш кабріолет зупинився на стоянці біля великого торговельного центру “Оріон”.

-Ми вже приїхали додому? – стривожено виглянула.

-Ні, золотко, - відповіла місіс Джулія. – Але ти, мабуть, зголодніла, а ще одяг… Тобі потрібен людський одяг, тому почнемо із цього.

    Я оглянула свою чорно-білу уніформу, в якій зараз була.

-У мене ще є така синя, - зауважила, аби не здаватися зовсім безнадійною.

-Покажи мені її, - попрохала місіс.

   Я слухняно дістала із рюкзака цю форму та маленьку улюблену чорну сукню, яку одягала на кожне свято в Школі Шляхетства. Місіс одразу взяла форму до рук, скрививши обличчя.

-Спенсере, любий, ти знаєш, що потрібно зробити.

-Поза жодними сумнівами, кохана, - відповів мій новий батько та під’їхав до смітника, безцеремонно викинувши мій одяг з вікна.

     Я заціпеніло викотила очі на подружжя, очікуючи пояснення.

-Люба, ці речі були жахливими, - защебетала місіс. - Ми придбаємо тобі кращі.

-Згодна щодо уніформи, але чорна сукня змогла б згодитися для будь-якої події… - стривожено пояснила, бо так вчили у школі.

   У мене за все життя було всього декілька особистих речей, тому берегла кожну шкарпетку, як зіницю ока. Та ці люди ніколи не зрозуміють, як це бути вихідцем зі Школи Шляхетства.

-Цей одяг міг би згодитися лише для поховання, - засміявся містер Спенсер, а коли місіс Джулія подивилася на нього суворо, то він додав: - Оберемо щось сучасніше. 

   Я, певна річ, мусила погодитися й вже через декілька хвилин стояла у рожевій сукні з глибоким декольте в примірочній брендового бутіка.

-Чудово, ми беремо її, ті три кофтинки, шорти та завужені до низу білі штани, - пролепетала місіс Джулія до консультанта, після чого він забрав цей одяг, щоб спакувати. – Тобі ж цей одяг був до вподоби, чи не так, Еліс?

  Містер Спенсер, який зараз був не надто говірким, лише кивав головою, мовляв, одяг - те, що треба.

-Так, мені все подобається, - чесно зізналася.

   Хіба у такому магазині могло щось не сподобатися? А ще мені ніколи не доводилося таке носити. Вперше подивилася на себе в дзеркалі, і побачила зовсім іншу дівчину. Стильну! А це було щось новеньке. 

-Ще оберемо декілька аксесуарів та взуття, якщо ти не надто зголодніла, - місіс заглянула мені в очі. 

   Я, звісно, зголодніла, але яка різниця? Ще ніколи мені не доводилося самій обирати одяг. Самими кінчиками пальців доторкалася м’якої тканини чергової сукні, навіть відчувала якусь владу, адже могла приймати рішення, чи купувати кожну наступну річ, хоча більшість рішень все-таки приймала місіс Джулія. Та все ж і моє одне єдине слово «хочу» мало вагу, таким чином і приголомшлива суконька із блискотливими вставками стала моєю власністю. 

Хто не жив у школі для сиріт - ніколи не зрозуміє, як важливо приймати бодай якісь рішення. За нас завжди все вирішували наставниці. Нас обмежували, стверджуючи, що найголовніше у кожного є від народження, а матеріальний світ – це суцільні гріхи. Більшість вихованок житимуть із цими обмеженнями в голові все життя. Мені ж треба було якнайшвидше від них позбутися, щоб стати частиною «нормального» життя та цієї сім’ї. Цікаво, скільки часу доведеться витратити, щоб замінити шкільні вчення сучасним мисленням.

   Зосередила погляд на ціннику сукні, яка найбільше сподобалася, але не квапилася брати її до рук. Не знала, чи я достойна цієї сукню, ще й боялася видатися марнотратною дівицею.

-Місіс, здається, ми придбали занадто багато подарунків для мене, - кивнула на пакунки, які всюди тягав за нами містер Спенсер.

-Звикай, дорогенька. Ми сюди повернемося ще завтра і, можливо, післязавтра. Тобі слід заповнити свій гардероб стильним бранням, бо правила в реальному світі значно відрізняються від ваших шкільних. Ти в цьому сама переконаєшся.

    Насправді у мене сумнівів і не було. Ми обрали ще декілька яскравих речей для місіс Джулії, а містер Спенсер розрахувався за них на касі, після чого, нарешті, зайшли в кафе пообідати.

    За декілька годин проведеного часу разом з новою родиною можна було зробити висновок, що місіс Джулія та містер Спенсер - щедрі люди й, можливо, досить заможні. Вирішила, що мені пощастило. Досі не могла повірити у все те, що відбувалося сьогодні. Бачили б моє нове вбрання Кріс та Лорен! На моєму обличчі з'явилася легка гордовита усмішка.

-А чим ви займаєтеся? Де працюєте? - наважилася запитати, пережовуючи найсмачніші в моєму житті спагеті з овочами та нагетсами.

-Скоро сама побачиш, - загадково відповів містер Спенсер, тож більше нічого й не запитувала.

    Після смачного обіду ми поїхали до оселі, де тепер житиму. Я намагалася її уявити в найкращих проявах фантазії. І от через декілька хвилин кабріолет пригальмував біля високих воріт в кінці вулиці з приватними будинками. Ворота почали розсуватися, пропускаючи нас у подвір’я. Але ні, не самі, їх відчинив чоловік середнього зросту.

-Доброго дня, - привітався він.

-Еліс, це наш дворецький. Ти можеш звертатися до нього при потребі, - пояснила місіс.

   Я махнула головою й також ввічливо представилася, розгледівши його доброзичливий погляд, глибокі зморшки біля кутиків очей та темний костюм в брунатну клітину.

-Занесіть пакети до холу! – суворо наказала йому місіс Джулія та потягнула мене за будинок.

-Він не назвав свого імені, - помітила я.

-Хіба воно потрібне? Ми звикли називати його «дворецьким».

-А він єдиний ваш працівник?

-Ще є два конюхи.

    Місіс Джулія махнула головою вперед, показавши напрямок.

-Ого-о-о! – тільки й змогла сказати я.