4. Нові реалії

 Наступних декілька днів проходили хоч і одноманітно, але вони були найкращими із всіх у моєму житті. Я активно досліджувала новий світ навколо себе. Дуже швидко зрозуміла, що реальність зовсім не ідеальна, а люди не такі вже й ввічливі та шляхетні. Та ще не вирішила, як ставитися до цього. А коли була чемною та дотримувалась усіх шкільних Заповідей, які раніше наставниці безперестанку повторювали щодня, то не вписувалася у позашкільне життя.  Врешті второпала, що нас просто виховували неправильно. Хотіли зробити з нас ідеальних, а в результаті ми вийшли не пристосованими до сучасних реалій.

    Більшість часу я проводила на стайні, до якої вже встигла прикипіти. Я навіть доглядала за кіньми та вчилася їздити верхи. Конюхи щодня навчали мене цьому і зацікавленість тільки зростала.

     От і тепер я, сидячи у сідлі, обережно скакала полем верхи на улюбленому рудому коневі.

-У тебе добре виходить, - підмітив містер Спенсер.

    Повернула голову в бік – і виявилося, що мій новий батько вже якийсь час спостерігав за мною.

-Коли я на коні, то відчуваю свободу, силу... Ще нічого раніше не приносило мені таке нескінчене задоволення.

-Сподіваюся, наші майбутні гості відчуватимуть те ж.

-Вони будуть щасливими, - запевняю.

-А ми збагатимось! – радісно відказав містер.

     Це вже був не перший раз, коли подружжя звертало увагу на матеріальній стороні питання. Невже це в життя так важливо? Постійно намагалася зрозуміти це, бо наставниці завжди запевняли, що великі статки псують людей.

-Хотілося б якось бути корисною, - мовила.

-Що ти маєш на увазі, Еліс?

-Я ж можу також навчати їзді, якщо цього добре навчуся, і доглядати за конями.

    На обличчі містера Спенсера заграв сумнів, а тим часом підійшла місіс Джулія.

-Люба, Еліс бажає навчати наших відвідувачів клубу, - повідомив її містер Спенсер.

-Ми це не обговорювали, але навіщо воно треба? Це ж не так просто, - запевнила вона.

-Але я зможу впоратися. Прошу, - заблагала я. – Конюхи казали, що я швидко вчуся.

  Я бачила, що моя ідея їм не до вподоби, але так хотіла вмовити нових батьків. Хіба багато вимагала?

-Я радію, що ти, Еліс, знайшла щось близьке до душі. Я бачу, що ти проводиш верхи більшу частину дня, - помітила місіс Джулія. –І хоч те, що ти просиш може бути небезпечним, але… Спенсере, хіба ми можемо відмовити наші улюбленій донечці? Це ж наш скарб, наша цінність.

-Ти маєш рацію, Джуліє, - змінився на обличчі мій новий батько. –Якщо вона так хоче…

   Я з вдячністю подивилася на них і злізла із могутньої тварини. 

-Ви зібралися на прогулянку? 

   Місіс Джулія стильно виглядала у білосніжному костюмі, а її образ влучно підкреслювали червоні туфельки на товстих підборах і така ж сумочка.

-Так, тому поквапся, бо сьогодні підемо тобі за новим подарунком.

-Знову?- засяяли мої очі.

  Миттю поквапилася до своєї кімнати приводити себе до ладу. Це ж треба! Знову подарунок. Подружжя мені неабияк  догоджало. 

    Не можу сказати, що одразу підлаштувалася до нового способу такого життя, бо досі все для мене було дивним і незрозумілим, але до доброго швидко звикаєш, тому поступово моя свідомість змінювалася.

    Вийшовши із магазину, тримала в руках і сконцентровано роздивлялася свій перший мобільний телефон нової моделі QG із сучасним дизайном та трьома камерами.

-Він просто чудовий! Я могла тільки мріяти! - раділа вголос.

   Місіс Джулія подивилася прискіпливим поглядом на свого чоловіка, немовби на щось натякаючи.

-Так, я не забув, - огризнувся він і змусив себе запхати руку до кишені.

    Я спостерігала за ним, бо стало цікаво, що ж він зараз дістане. І ось він вийняв банківську картку.

-Тримай, - неохоче простягнув містер.

-Що це значить, містере?

-Це означає, - взялася пояснювати місіс Джулія, - що ти тепер маєш власний рахунок і можеш придбати собі часом щось… дуже потрібне, розрахувавшись цією банківською карткою.

-І що ж я на неї можу придбати? – дивувалася, бо і без цього тепер мала вдосталь всього.

-Та що завгодно, люба.

  Містер Спенсер тикнув на картку пальцем і додав:

-Я інколи перераховуватиму на неї кошти, але дарма їх не витрачай. Чуєш?

  Я зніяковіло оглянула своїх нових батьків. Певне, щойно отримала найособливіший подарунок, який лише могла. Вже й забула про новий телефон.

-Містере Спенсере, ви впевнені, що хочете зробити мені такий щедрий подарунок? – запитую, бо бачу його прихований протест.

-Звичайно, ми з Джулією так вирішили разом, - запевнила.

   І хоч його слова звучали не надто правдиво, але однаково прийняла подарунок.

-Обіцяю не зловживати, і дякую, - запихаю картку до кишені та знову згадую про телефон у яскравому жовтому чохлі.

-Знаєте, першим ділом хочу зателефонувати подрузі, - поділилася своїми планами.

-Ти маєш друзів? – здивовано запитала місіс Джулія. – Ця подруга зі Школи Шляхетства?

-Так-так, її звати Вітні.

-А вона достатньо вихована? Можливо, тобі краще знайти друзів поза межами школи? 

  Мені було не зрозуміло, чому руда місіс так насторожилася.

-Що? Вона чудова, повірте. Вітні вдочерили майже рік тому.

-Якщо так, то добре, - заспокоїлася місіс Джулія.

  Містер Спенсер мовчав і не показував емоції. Не завжди розуміла, чим керується це подружжя, але сподівалася, що ми зблизимося з часом. А поки я була трохи дивною для них, а вони для мене.

***

    Як тільки ми повернулися до будинку, я одразу знайшла серед моїх речей зім’ятий клаптик папірця із номер найкращої подруги. Довго вивчала мобільний, але врешті вдалося набрати номер Вітні.

-Слухаю, - почула знайомий голос.

-Вітні, ти не повіриш, коли я розповім, що зі мною сталося! – голосно кричу до неї.

-Е-е-е… Еліс? - звісно не повірила вона.

-Так, мене вдочерили. Я тепер найщасливіша людина, - одразу зізналася їй, хоча планувала розповісти все від самого початку.