7. Випускний

  Таємно залишивши оселю, добралася до Школи Шляхетства. Була впевнена, що нові батьки не помітили моєї відсутності. Головне, аби місіс Джулії не спало на думку перевірити, як я почуваюся. Бо вже мала з новою родиною неприємні розмови через поведінку, але в такий день ніяк не могла пропустити випуск. 

   Проходячи біля фонтану на території школи, тепер дивилася на цю будівлю іншим поглядом. Мій гарний настрій не давав згадати прикрості, які зі мною траплятися у цьому місці. Раніше школа нагадувала кам’яну в’язницю, а зараз бачила засаджену та квітучу територію, зручні лавки та дзвінкий фонтан посеред території. Тож вперше так задивлялася на цю красу.

   Містера Келвіна надворі не було, а значить він у своїй кабінці для охоронців. Я ввійшла у школу й тут же здивувалася, бо на місці улюбленого охоронця сидів гладкий чолов’яга.

-Добрий день, чим можу вам допомогти? – ввічливо запитав він, після чого почав здаватися галантнішим, ніж здалося спочатку.

-Добрий. Я сподівалася на вашому місці зустріти містера Келвіна.

-Хм-м-м… - почухав підборіддя. - Так звали колишнього охоронця? Думаю, його краще пошукати в іншому місці.

   Розгублено намагалася сприйняти цю інформацію.

-Де саме? Його перевели до іншої школи? 

-Мені не відомо, але у школі його точно немає, - тепер вже роздратовано пояснив товстунчик.

   Звісно, я була здивована й засмучена, бо найбільше хотіла побачити лише двох людей - його та наймолодшу наставницю. А ще було цікаво, як би тепер поводився містер Келвін, чи зрадів би зустрічі, чи так само холодно спілкувався б, як і минулого разу.

   Тим часом зробила крок до довгого коридору, щоб знайти міс Маріанну.

-Чужим не заходити! – масивна рука нового охоронця зупинила мене за плече.

-Ви сказали «чужим»?! – тепер вже не на жарт збентежилась. – Я все життя провела у цій школі! Чому це не можу зайти?

    Несподівано до нас підійшла керівниця місіс Міа, яка проходила неподалік і почула мій голос.

-Можеш пропустити її, - вона змахнула худорлявою рукою.

   Я гордо підняла голову й пройшла біля охоронця, вітаючись з міс Мією.

-Але тільки на цей раз, - додала сувора керівниця, обламавши мої крила.

-Як скажете, - процідила крізь до неї зуби.

-Ти хочеш бути присутньою на випуску? Я вірно зрозуміла? – беземоційно запитала керівниця.

-Так і є.

-А чого це тобі спокійно не живеться в новій родині? Невже сумуєш за Школою Шляхетства? - вона примружилася. 

  Я мала сумніви, що хоч хтось з вихованців хоч раз в житті сумував за школою. Тут нескінченно вчать чогось, забивають мізки “потрібною” інформацією. От тільки в реальному житті все не зовсім так, як розповідають. І ця “потрібна” інформація виявляється зовсім не актуальною. Особисто я вже пересвідчилась в цьому, і зробила висновки, що не варто бути такою вже правильною. Можна порушувати правила. Та їх всі порушують, головне знати міру. Бо інакше можна пропустити все найцікавіше, і ніколи так і не стати щасливою.

   От я не пошкодувала про випитий алкогольний коктейль. В ту мить було весело, а названі батьки вже давно забули про те, що сердилися. І мені здавалося, що через надмірні заборони в школі, всі ті, хто виходив звідси, мали на меті нарешті спробувати все заборонене. Чим більше правил і заборон - тим більше хочеться їх порушувати. 

-Місіс Мія, я стільки разів уявляла свій випуск, що мусила завітати. 

  Як традиція в цей день вихованиці писатимуть побажання одна одній, обмінюватимуться особистими речами, обіцятимуть підтримувати стосунки після випуску, обговорюватимуть свої плани на майбутнє. Так хотілося б бути присутньою.

-Можеш побачитися з дівчатами, але ненадовго. Все-таки ти тепер не одна з них.

-Добре, місіс, - похмуро погодилася. - А де подівся колишній охоронець?

-Він звільнився, як тільки тебе від нас забрали.

-Цікавий збіг. Скажіть, а де б він міг бути?

  Місіс Міа насторожено мене оглянула.

-Еліс Стоун, вас щось поєднує особисте? - вона запитала, примружившись.

-Ні, це звичайна людська цікавість.

-Ти занадто допитлива, хоча завжди була такою. Сподіваюся, тобі ця риса колись знадобиться, бо поки вона лише всіх нервує.

    Керівниця невдоволено розправила чорну мантію, що змусило пилинки піднятись у повітря.

-Стоун, сподіваюся ти не зганьбиш нашу Школу Шляхетства, - холодно сказала вона. - Хоч поводиш себе достойно?

-Досі знаю всі шкільні Заповіді напам’ять, - зізналася, а сама в цей час вже роздумувала, як піти від набридливої керівниці.

-А твоє життя… Як воно складається? Не часто когось забирають майже напередодні випускного. В тобі є щось особливе.

-Все краще, ніж могло бути.

-Так і думала, - загадково відповіла керівниця й відвела погляд.

-Мені б ще поспілкуватися з міс Маріанною. Можна?

-Я проведу тебе, але пам’ятай, що твій час обмежений.

    Ми пройшли коридором і зупинилися біля особистих кімнат наставниць. Місіс Міа позвала наймолодшу з них.

-Еліс! – гучно мовила міс Маріанна й  потягнулася руками, щоб обійняти мене, але суворий погляд керівниці змусив її передумати й опустити руки.

-Спостерігатимеш за Еліс, поки вона в школі, - наказала наставниці керівниця. - Але через годину Еліс має бути за її межами.

    Місіс Міа нарешті пішла. Мабуть, зараз буде когось навчати гарним манерам: вона це обожнювала. І тепер ми з міс Маріанною нарешті обійнялися.

-Як ти, люба? - із захопленням допитувалася міс, погладжуючи руками мої плечі.

-Мені пощастило з родиною. Можете не хвилюватися за мене.

-Ті люди не ображають тебе? - її зіниці швидко бігали зі сторони в сторону.

-Ні. Я маю все, що мені потрібно та навіть більше. Живу в великому будинку, на території якого сьогодні відкривається кінний клуб. Це наш клуб. Уявляєте? Я навіть тепер маю власного улюбленого коня Графа.