11. Вигідна пропозиція

   Набрала номер Вітні, згадуючи ту свою істерику в пабі, яку влаштувала їй та Джастіну.

-Вітні, пробач мені, - заблагала, почувши голос подруги.

-О, Еліс…

-Мені слід було попросити вибачення ще вчора.

-Ти рюмсаєш? - здивовано прозвучав її голос.

-Не через це. Можеш підійти зараз до парку?

   І вже через декілька хвилин я захлиналася від сліз в обіймах своєї найкращої подруги.

-Розкажи мені, - прохала вона. – Сьогодні мав прийти Том. Це через нього?

    Я вже зовсім забула про Томаса, який все ж сьогодні не став провокувати нашу зустріч. Мабуть, розумів, що вдруге я не поведуся, а на щось інше не вистачило фантазії.

-Ти не повіриш… - схлипувала я. - Є вірогідність, що хтось платить місіс Джулії та містеру Спенсеру, щоб вони удавали турботливих батьків.

-Що за нісенітниця? Ти чуєш себе? - подруга міцно обіймала, пригортаючи.

-Мені це розповіла їхня родичка. І все сходиться… Вони жили бідно, а потім – бах! - з’явилися шалені статки.

-Еліс, та хто б міг за тебе платити? Та й навіщо?

-Я не знаю, але усе це дивно. Дуже хочу відвідати колишній офіс своїх батьків. Щось чула про «Новий Старт»?

-Хвилинку, - потицяла Вітні на телефоні. – Знайшла, але доведеться проїхати декілька зупинок.

-Мерщій! Не хочу чекати ані хвилини! 

   Та опинившись на місці, я завмерла перед величезними дверима над якими висіли великі літери, що складали назву “Новий старт”.

-Еліс, я впевнена, що батьки чесні з тобою. Не варто побиватися.

   Подруга бачила, як тріщав мій ідеальний світ.

-Ходімо вже, - спустошено промимрила.

   Я увійшла першою, а Вітні слідом. Пройшли коридором і наблизилися до відчинених дверей. Саме в цю мить перед нами відчинилися ще одні двері навпроти, і звідти вийшов парубок з квадратними окулярами.

-Добрий день, - прокартавив він. – Кого шукаєте?

-Хочемо розпитати про Джулію та Спенсера, які раніше працювали у цьому офісі, - пояснила йому.

    Хлопець почав уважно нас вивчати.

-За останній рік таких не було.

-А де можна знайти вашого керівника? - не здавалася.

-Він вам, думаю, теж не допоможе, бо тільки нещодавно обійняв посаду.

-Хоч хтось працює в цьому “Новому старті” понад рік? Будь ласочка, підкажіть, - я стулила долоні біля грудей і подивилася на нього “котячим” поглядом.

-Чесно кажучи, надовго в офісі не затримуються, бо працювати треба багато, а заробітна плата… - скривився офісний працівник. – Та й у цьому приміщенні не один офіс, а ходити й відволікати працівників вам ніхто не дозволить. Пробачте, дівчата, у мене закінчився обід.

    Співбесідник одразу ж пішов. Неприємний тип.

-От халепа! - спохмурніла я. – Доведеться чекати кінця робочого дня, щоб розпитати працівників, коли вони вийдуть на вулицю.

-Стоун, ти жартуєш? - подруга підійняла чорні нафарбовані брови.

-Не ображуся, якщо ти підеш, - запевнила її.

-Та поглянь ти, - вона показала на двері навпроти, звідки вийшов той працівник.

-Ти ж не запропонуєш брати у всіх інтерв’ю у вбиральні? - я іронічно розсміялася й штовхнула Вітні в плече. 

  Вона ж відчинила двері й заглянула в те приміщення.

-Яка ж це вбиральня?! Еліс, ти як скажеш! Це кімната для дозвілля, де працівники мають змогу пообідати.  

  Тепер я вже теж заглянула всередину, після чого зробила висновок:

-А значить… в цьому місці бувають працівники усіх офісних приміщень цієї будівлі.

   Ми хутко увійшли в затишну кімнатку з червоним диваном, книжковою шафкою і низькими столиками, де я одразу сіла за один із них. 

-А я зроблю нам малинового чаю, - ввійшла в роль подруга і потяглася до паперових посудин біля кулера, немов робила це кожного дня.

   Оскільки у цьому місці відпочивали працівники різних офісів, то один одного вони могли і не знати. Це давало змогу прикинутися частиною їхньої офісної команди. Тепер мені залишилося завести розмову з кимось із присутніх, і першою жертвою стала жінка, яка швидко їла салат.

-Добрий день, - сказала до неї. - Здається, ми не знайомі. А ви давно працюєте в офісі?

-Ні, - коротко відповіла вона.

-А не підкажете, хто працює в офісі більше року?

    Працівниця мовчки показала своєю виделкою на лисого чоловіка, після чого, подякувавши їй, я пересіла до цього чоловіка.

-Пробачте, а ви були знайомі з Джулією та Спенсером, що працювали в офісі раніше? - одразу запитала те, що цікавило. - Вони були одружені.

    Працівник беземоційно поглянув на мене втомленими очима і запитав: 

-То тепер розведені? 

-А, ні. Я неправильно сказала. Насправді вони одружені та щасливі. Значить, ви знали їх?

-Бачилися інколи в обідній час. Рідко спілкувались, а от мій товариш Ендрю добре знав Спенсера. Він обідатиме найближчим часом. 

   До мене якраз підійшла Вітні із чаєм і наступних тридцять хвилин ми повільно чаювали. А далі кожного, хто заходив, запитувала, чи він раптом не містер Ендрю. І так аж поки один метушливий чоловік не відповів:

-Так, це я. А ви хто? Не бачив вас раніше.

-Ми - новенькі в офісі, - швидко викрутилася Вітні.

-Нам підказали, що ви знали Спенсера, який був одруженим із Джулією, і працював раніше з вами. Це правда?

-Хмм… - чоловік почухав потилицю. - Правда. Пам’ятаю таких.

  Ми з Вітні радісно переглянулися.

-Що ви можете розповісти про цю парочку? - запитала його.

   Та містер Ендрю, певна річ, лише криво на мене глянув. 

-Вона його родичка, - показала на мене подруга, зробивши спробу згладити мою різкість.

-То самі в нього запитайте. Я можу глянути, чи зберігся його мобільний номер, - містер потягнувся за телефоном в кишеню.

-Так, не підходить… Е-е… - почала вигадувати. - Розумієте, мої батьки з цим подружжям… вони пересварилися, тож ми не спілкуємося. Та містер Спенсер часто навідувався до мене в дитинстві, тому цікаво дізнатися, як в нього склалося життя.