13. Що з містером не так?

   Мене підійняв дзвінок від подруги. Я второпала, що спала зовсім трохи, тому спочатку навіть хотіла відхилити виклик, але машинально прийняла його.

-Привіт! Привіт! Привіт! - почула її бадьорий голос.

-Вітні, ти мене збудила, - заскиглила хриплим голосом.

-Знайшла час для відпочинку! Знаєш, хто щойно приплентався до пабу, де відпочиваю зараз із Джастіном?

-Не смій нагадувати мені про Томаса.

-Навіть не думала. У паб завалився твій шкільний товариш.

-Містер Келвін?! – аж присіла на ліжко й дужче притиснула телефон до вуха.

-Здається, він не тверезий. Ой-йой! - подруга зойкнула.

-Що таке, Вітні?!

-Йому знову принесли спиртне, тому поквапся, якщо хочеш з ним поговорити.

   Прудко зістрибую з ліжка й дістаю з шафи комбінезон.

-А ще… сьогодні зміна Томаса, - попередила Вітні, хоча навіть це мене б не зупинило.

   Батьки нічого не сказали, коли вітром пробігла поміж них, тому й не довелося нічого вигадувати.

    Добравшись до пабу, уповільнила ходу й крадькома увійшла всередину. За барною стійкою працював Том, який мене не помітив, бо обслуговував цілу чергу чоловікІВ. А за столиком в кінці зали сиділа Вітні, але чомусь Джастіна поряд не було. 

-А чому ти сама? - підсіла до неї.

-На-ре-е-е-ш-ті! Еліс, ти повільна, як слимак. Тобі це вже хтось казав раніше?

-Що-о-о? Я бігла щодуху! Тільки не кажи, що він вже пішов.

   Вітні показала на столик в кутку, де розвалився бородатий чоловік.

-Отже, я не встигла, - ложу голову на руку.  - Наступного разу може не пощастити його отак десь зустріти. Як прикро…

-Еліс, - дивно подивилася на мене подруга. – то ж і є містер Келвін.

   Я здивовано роздивилася бородатого нечупару. 

-Але в містера Келвіна було коротке волосся й він завжди голився, а цей з бородою. Подивися, це ж якийсь п’яниця! - сміялася з подруги, яка помилилася.

   А Вітні все так і дивилася на мене, заперечно махаючи головою. Це змусило мене піднятися зі свого місця та підійти ближче до п’янчуги.

-Містер Келвін? – запитала, придивляючись.

   Він повільно повернув голову в мій бік і тихо розсміявся. Тепер у мене не було сумніву, що це він. Тільки чомусь містер Келвін мав жахливий вигляд і від нього жахливо тхнуло.

-Чому ви смієтеся? - запитала. - Я шукала зустрічі із вами, містере, але ви ж пішли зі школи. Це було так несподівано.

-Йди звідси! – несподівано рикнув він, що я аж підскочила.

-Ви не впізнаєте мене? Я - Еліс Стоун.  

    Намагаюся наблизитися, щоб він краще роздивився мене, але цей жахливий сморід…Фе!

-Еліс, ти колись казала, що вдячна мені за все, то можеш розрахуватися тепер і за мене. Що скажеш? – зухвало видав колишній охоронець.

  Не могла повірити своїм власним вухам, що він так сказав. Що на нього найшло? Невже це через алкоголь?

-Містере, як це розуміти? Ми були близькими з вами, то чому ви так говорите?

-Еліс, та йди вже звідси! Набридла! – хриплим голосом протягнув містер Келвін і гепнувся головою на стіл, після чого перестав реагувати.

-Він занадто багато випив, - підсумувала Вітні, яка несподівано опинилася поруч.

-Я не залишу його в пабі, - твердо пояснила їй. - Зрозуміло ж, що в людини трапилося якесь лихо. 

-Коли паб зачиниться – його викинуть надвір, - Вітні поділилася думками.

-Значить, треба відвести його додому. Цікаво, де він живе.

   Я влізла до кишені охоронця й спробувала знайти щось путнє. Врешті якусь адресу знайшла у його телефоні в повідомленні про викликане таксі.

-Туди треба його завести, - вирішила я. – А ось і ключі.

-І як ми його понесемо? Ні, Еліс, це жахлива ідея.

-А де твій Джастін? Можливо, він нам допоможе? 

-Він мусив йти, бо пообіцяв допомогти татові полагодити машину. 

-У-у-у, - завила від безвихідності.

-Еліс, - подруга якось загадково назвала моє ім’я, - ти ж можеш декого попрохати про допомогу. Він не відмовить.

   Я подивилася на подругу, гадаючи, що та має на увазі когось путнього, але від її усмішки мене неначе перекосило.

-Ні-і-і! Я не звернуся до Томаса. Ні-за-що!

   Та вже за кілька хвилин все ж стояла біля стійки бармена і чекала, коли Томі звільниться. Він не змусив довго чекати й це було так передбачливо.

-Не можу повірити, Еліс: ти перша підійшла до мене. Якщо чесно, не очікував, - зізнався він.

-Якщо хочеш, щоб я вибачила тебі, то зроби дещо для мене, - сухо відказала йому.

   Хоч я і трималася, немов роблю йому послугу, бо досі ображалась, але потайки роздивлялася його риси обличчя та заглядала в кришталеві сірі очі, які ще колись стали для мене рідними. 

-Скажи, Еліс, чого ти хотіла? – запитав Том та сперся біля мене на стійку, опинившись так близько, що відчула його дихання.

-Потрібно віднести того чоловіка додому, - показала поглядом. - Допоможеш?

-Хмм… Це ж містер Келвін - наш постійний відвідувач. Сам піде, коли проспиться. Навіщо нести?

-А він часто тут буває? 

-Інколи, але кожен раз замовляє пляшку. При цьому завжди п’є сам.

    Мене надзвичайно збентежили слова Томаса, бо від улюбленого містера Келвіна такого аж ніяк не очікувала.

-То допоможеш? - ще раз питаю.

  Він зітхає. 

-У мене кінець зміни через годину, але попрохаю напарника вийти раніше. Думаю, до цього часу охоронець нікуди не дінеться, - погодився Томас та підійшов до наступного відвідувача пабу.

   Ми із Вітні дочекалися, коли Том звільниться, всі разом викликали таксі та повезли охоронця за адресою. Дорогою мовчали. Я не поверталася до Тома, але мені постійно здавалося, що він обдивлявся мене. 

  Точну квартиру не знали, але жителі його багатоповерхівки нам в цьому допомогли. Ключі підійшли від однокімнатної квартири, куди попід руки завели містера Келвіна й поклали на ліжко.