17. Втеча

  Розплющивши очі, зрозуміла, що проспала цілий вечір та цілу ніч. Стільки часу організму необхідно було для відновлення після вчорашнього, хоча очі ще досі пекли. Здавалося, що знаходжуся у вакуумі.

«Що подумав Томас, коли я не прийшла? Чи звернувся він до того поганця сам? – роздумувала. 

  Та найбільше мене бентежило інше: чи приходитимуть мені ще листи після того, як не з’явилася на зустріч. Залишилося тільки гадати.

   На столі побачила повну тарілку спагеті з нагетсами. Дякую, що хоч дали поїсти. Але спочатку я підійнялася з ліжка та попрямувала до дверей – вони все ще були зачиненими. 

   Огледіла кімнату, щоб зрозуміти, чи нічого не змінилося. Все лежало на своїх місцях. Інтернету так і не було.  Зате плакати вже не хотілося, мої мізки були зайняті планом втечі з цієї в’язниці. І одна ідея все ж спала на думку. Я відчинила широко вікно і виглянула у двір, сподіваючись побачити дворецького.

-З добрим ранком, - привітався містер Спенсер, немов вчора нічого не сталося.

-Випустіть мене, бо я буду голосити! - попередила.

-Біля нас ніхто не живе, а дворецького я відправив у відпустку, - з іронією промовив містер, що викликало гірку відразу.

-Який же ви гидотний і мерзенний… хробак! – фиркнула у відповідь і зачинила вікно. 

«Спокійно, Еліс, порахуй до десяти, - сказала до себе подумки. – Один, два, три…»

   Коли більш-менш заспокоїлась, прийняла рішення періодично визирати у вікно. Як тільки якийсь відвідувач з «Ранчо» зайде на територію подвір’я, його можна буде покликати на допомогу. В очікуванні пройшли наступні години. Мабуть, любителів їзди батьки сьогодні проводили з іншого боку будинку. Мене охопив смуток від того, що не можу нічого вдіяти. Це й насправді була справжня в’язниця. Добре, що на ноутбуці є декілька ігор, які не потребували інтернету. Вони рятували мене від нудьги до самої ночі. А ще з моєї кімнати є окремі двері у вбиральню, що означало те, що можу затриматись у кімнаті навічно.

    Початок наступного дня не відрізнявся від попереднього: сніданок на столі, вікно, нудьга, комп’ютерна гра «Перестрілка». У звичайний день мені ця гра була б не до вподоби, але тепер я, обравши собі героя-смертника Бобі, рятувала планету від космічних потвор. Не важко здогадатися, кого уявляла на місці цих монстрів. В кінці третього дня на екрані величезними чорними літерами засвітилося «Місія виконана», що засмутило мене. 

   Я підійшла до дверей і щодуху постукала. Після довгого очікування почула голос містера Спенсера:

-Чого тобі? 

-Я згодна із тим, що погарячкувала, - збрехала йому, – тому згодна почати наше спільне життя з нової сторінки. Чуєш?!

-Не думай, що я – бовдур, Еліс. Та ми ще не прийняли рішення, як вчинимо далі. 

-Вам все одно доведеться мене відпустити.

-Ми думаємо, як це зробити так, щоб не втратити спонсора, будинок і кінний клуб. Дам знати, коли щось вигадаю.

-Які ж ви скнари, куркулі! Навіть гірше… - промовляю у повному відчаї.

-До речі, тобою цікавилася твоя подруга, - почула несподівану новину, коли вже хотіла впасти на ліжко.

   Я знову підійшла до дверей і притиснулася вухом до щілини.

-Що ж ви їй сказали? - допитувалась.

-Те, що відправили тебе гостювати до тіток на декілька тижнів.

  Повірила би в це Вітні? Про це думала аж до смеркання. Сіла за свій стіл і стала перебирати дрібнички у шухляді. У цей час згадувала всіх знайомих зі школи. Було цікаво роздумувати, як дівчата з мого випуску влаштували своє життя. Скоріше за все, більшість пішли до університету. Я так тішилася, що мене вдочерили, а тепер заздрила усім, з ким цього не сталося. Тоді сон почав перемагати мене.

   У сновидінні я потрапила у якусь стихію.  Мене від чогось трусило. Скоріше за все, то був жахливий землетрус. Я навіть прокинулася і майже одразу зрозуміла, що це не зовсім сон – мене дійсно хтось тряс за плече. 

  Я спробувала пригледітися у темряві й впізнала… Томаса.

-Тебе так важко збудити, - зітхнув він.

   Я торкнулася рукою до його шиї.  До кінця ще не розуміла, чи це сон.

-Еліс, вставай! - він сказав прямо на вухо, що мене збадьорило.

-Забери мене звідси, - тихо попрохала. – Вони мене тримають на домашньому арешті.

-Тікатимеш у піжамі? - запитав він і посвітив ліхтариком на мій костюмчик з зображенням кошенят.

   В дитинстві мені не вистачало такого милого одягу, тому тепер я відривалася на повну, не дивлячись на свій повнолітній вік. 

-Тоді відвернися, - попрохала й потяглася до лампи.

-Краще цього не робити, - зауважив Том.

    Мені довелося нишпорити у шафі в суцільній темряві, тому одягла перше, що знайшла. Хоча, можливо, варто було не відволікатися на переодягання, зате тепер хоч було не соромно перед Томом.

-Що далі? Як вибиратимемося? - цікавлюсь, шепочучи.   

  Тим часом схопила маленьку сумочку із карткою у гаманці. 

  Томас взяв мене за руку та провів через відчинені двері. 

«Цікаво, де він взяв ключ? – промайнуло у голові. - Невже викрав?» 

-Довелося позичити у твоїх ключ, - пояснив він, читаючи думки.

   Ніколи б не подумала, що він на таке здатен. В дитинстві Том був таким сором’язливим, а цей парубок - ох! - заради мене краде ключі, вдирається в будинок, ризикуючи. Хоча мені досі здавалося, що це такий сон.

   Ми спустилися за перший поверх і вилізли через вікно, звідки на дні народженні я виводила Вітні. 

-Нарешті, - почула знайомий голос.

-Ти б сама спробувала її збудити, - відрізав Том.

-Вітні, і ти тут? - я нестямно зраділа.

-Ці твої сказали, що ти гостюєш у тітоньок. Пф! А б в це ніколи не повірила,  - зізналась подруга. – Але треба зізнатися, що Томас раніше запідозрив, що діється щось дивне.

   Я зловила лагідний та теплий погляд Тома у свій бік і самими тільки губами подякувала йому.

   Опинившись з іншого боку воріт, обережно зачинили ворота і рушили у бік зупинки.