Кому вниз?

Кому вниз?

Отже, наших симпатичних героїв четверо: Марічка М., Марічка В., Ярослава і Микита. Вони повнолітні й розважливі, тобто не розповідають мамам про все, що роблять.

Марічка В. білява, гарна й розумна. Батько Микити – український письменник, але на сині, слава богу, це майже не позначилося. Микита працює в Міністерстві палєва та енергетиків, тобто палива та енергетики.

Микита й Марічка В. – суцільна любовна лірика, від Франка до Іздрика й назад.

Марічка М. так собі, чорнява й теж розумна. Вона годинами обточує в Інтернеті майстерність гратися словами, сипле ними щедро й необачно. Як це трапляється із самотніми розумними дівчатами, Марічка М. вважає себе розкутою й бісексуальною (це для нашої історії важливо).  

Ярослава дуже гарна. А ще вона майбутній лікар (оце, слава богу, не знадобиться), тож має мислити ясно й тверезо. Тому достоту не зрозуміло, що вона робить у цій компанії маргіналів. От хіба що вона прагне зустрічі з Марічкою М., з якою зазналася в Інтернеті. Її причарували слова – обіцянка невимовленого.

Марічки їдуть на фестиваль «Бандерштат» – з Дніпра під Луцьк через Київ, а дорогою підбирають решту любих друзів. Село, куди вони прямують, зветься Добре, Господи, тобто Гаразджа.

2008 рік, курс долара шалений – по 8. І наших героїв це ніяк не гребе, бо бухло вони купують за гривні, і часом – своєму викладачу з економіки.

 

***

Микита веде Марічок в Міністерство палєва та енергетиків, аби лишили речі, бо камера схову – то для слабаків, які не мають здоров’я пропити витрачені на неї гроші.

Міністерські приміщення – щось середнє між радянським НДІ та ріелторським офісом. Складається враження, що робіння ніхєра входить до прямих обов’язків чиновників, тому паливо та енергетика країни в такій сраці.

Марічки говорять Микиті: «Вибач, у нас культурна програма», – і йдуть на цвинтар. Бо Марічки – філологи. Вони були на Личаківському, а на Байковому ще ні. Марічки не бояться, що безодня укрліту глипне навзаєм: вони читали всього Гончара.

Біля Байкового дівчата зустрічають донеччанку Свєту, яку Марічка М. знає з Інтернету, тобто не знає. Свєта російськомовна й сонна. Протягом двогодинної українізації між могилок вона смутнішає експоненційно.

Марічки обнімаються біля надгробка Лесі Українки, приговорюючи:

– Хтось чорненький когось біленького любить!

Свєта нервово й тоскно палить. Здається, їй терміново треба обійняти березу. Прийняти дозу Донцової внутрішньовенно. Принаймні Шуфутінського. Хоч би Круга.

 

***

У потягу Марічка М. вирубається, а Микита та Марічка В. вдаються до інтимної лірики. Коли за кілька годин Марічка М. отямлюється, ці двоє ще досить ліричні. Вона дістає телефон і читає SMS: у донеччанки Свєти на вокзалі вкрали гаманець.

У цей момент потяг когось збиває. Або когось збиває зустрічний потяг – словом, відбувається незапланована зупинка. Наші герої сидять у яскраво освітленому й майже порожньому вагоні посеред непроглядної темряви рівненської області.

Марічка М. не знає, кому зараз гірше, їм чи Свєті. А втім, у них є втіха в національному самовизначенні, а також гроші. А в неї тільки Круг.

– Давайте бухнемо, – каже Микита.

– Треба казати «бухнімо», – відгукується Марічка В. – Давайте.

 

***

Бабця Ярослави є сувора ужгородська пані. Вона переконана, що онуця їде на дачу до Перечина, де кепське мобільне покриття. Бабуся пакує дитині картату торбу з «Мівіною». Це характеризує стару не з кращого боку.

У Ярослави часу – півтора дня, але вона сподівається поміняти зворотній квиток, якщо складеться. Цілу вічність вона трясеться автобусом до Луцька, перелазить мостом на залізничний вокзал, де й отримує SMS від Марічки М.: «Наш потяг збив когось під Рівним».

Чотири години в залі очікування Ярослава гризе «Мівіну» й читає «Гру в бісер», бо їй цікаво, чому Гессе так пре Марічку М. Цигани й безхатченки нарізають побіля неї кола, гейби акули, що почули кров. І оскільки бабуся  переконана, що Ярослава в Перечині, можна вважати цю дівулю єдиною людиною на планеті, яка їсть «Мівіну» й читає Гессе у двох місцях водночас.

 

***

Радісне возз’єднання відбувається опівночі.

Роми розчаровано відступають.

– Нічо, – каже Микита, навдивовижу бадьорий після калганівки, – тут якісь 10 кілометрів.

Ярослава не ставить жодного питання, хоч мала б. Вочевидь, «Гра в бісер» остаточно засрала їй голову.

Марічка М. сліпо й ревно вірить у своє везіння.

Марічка В. закохана й добра. У її очах скорбота людини, яка розуміє, з ким повелася, але сподівається на краще. Наприклад, на фарт Марічки М.

І наші герої рушають: дворами, провулками, порожніми площами, крізь жовте світло ліхтарів – словом, усією цією щемливою ранньою поезією Жадана.

Бо такі вони практики українського постмодернізму.

 



Ірина Пасько

Відредаговано: 01.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись