Глава 7

Вхідні двері голосно грюкають і я здригаюся, сидячи в кріслі.  Чути шорох одягу і позвяківання ключів.

Микола прийшов.

Переводжу погляд на настінний годинник і помічаю що вже майже два ночі.  І де був так довго, питається?

На мої дзвінки він не відповідав, що шалено дратувало.  У якийсь момент я навіть вирішила, що він втік, залишивши мене одну з боргами.  А що можна було ще подумати в такій ситуації, адже як виявилося я, схоже, багато чого не знаю про людину, з якою намагаюся пов'язати своє життя.

— Сонечко, а ти чого не спиш?  — заглядає в вітальню, завмерши на порозі. Посмішка якась дивна. Кривувата, нещира.  Видно, що сподівався не зустрітися зі мною сьогодні, а рано вранці прикинутися сплячим, уникаючи розмов і розпитувань про його вечірні пропажі.

— Сядь, — втомлено вимовляю я, кивком голови вказуючи на диван.  Через хвилювання і нервіи горло стискає спазмом і говорити стає важко.  Я не знаю з чого почати, не хочу навіть вголос вимовляти ті страшні слова, адже, здається, варто це зробити і все навколо стане реальністю.

— Дашуль, ти така серйозна.  Сталося що?  Хоча ... м-м-м, а ти мені подобаєшся така.

Він перетинає відстань між нами, забираюється холодними руками під мою майку.  Намагається поцілувати мене, але я відхиляюся від його лпестощів.  Зараз вони неприємні.  Його поведінка швидше дратує.

— Сталося, Коль, ще як сталося!  — голос прорізається і я відштовхую чоловіка від себе.  Дивлюся на нього зло, намагаючись не зірватися і не накинутися на нього зі звинуваченнями.

— Ей, ти чого?  — Дивиться на мене з подивом, розгублено ховаючи руки в кишенях джинс.

— Мені з банку телефонували, — зривається з мого рота і я помічаю як розширяються від подиву очі Колі, а губи стискаються в тонку лінію.

— Що?  —  хрипко і нервово.  Відводить від мене погляд і відходить до вікна.

— Скажи мені що це якийсь жарт або помилка, скажи що ти не брав на моє ім'я кредит на п'ятсот тисяч.

— Сонечко, я ... — він знову опиняється переді мною.  Нахиляється, заглядаючи мені в очі.  У виразі його обличчя явно читається розгубленість і вина, — я клянусь, ми все віддамо.

— Ми?  Ти маєш на увазі, що банк забере мою квартиру, як до цього автомобіль, щоб розрахуватися за твоїми боргами?  Я цих грошей навіть в руках не тримала!  — істерика вже зовсім близько, накочує хвилями і той спокій, якого я добилася ще кілька хвилин тому, розлітається уламками по квартирі.

— Ні, повір все буде відмінно, — запевняє мене Коля, намагаючись поцілувати, але я відвертаюсь.

— Куди ти подів гроші?

Це єдине питання, яке мене турбує і яке і справді шалено важливе, але Коля вперто мовчить.

— Куди ти міг витратити такі гроші?  І не говори мені що вклав в розвиток бизнесса!  Я зараз взагалі починаю сумніватися в тому, а чи був взагалі цей бізнес у тебе!

— Ти вважаєш мене брехуном?  — в його очах загоряється злість, що зараз абсолютно недоречно.

— Що ти, я всього лише вважаю нас бездомними. Офіційно!  — зриваюся на крик і з очей бризкають сльози.

Прикро до жаху, а все моя м'якість і віра в Миколу.  Адже він так загорівся якимось бізнес-проектом, постійно десь пропадав, вів переговори, обіцяв що все буде добре, заживемо по-справжньому, поїдемо відпочивати за кордон, а в кінці ... в кінці дуже скоро мені доведеться переїхати в  село до батьків і кожен день добиратися до роботи на електричці.  Туди і назад.  Перспективи найчарівніші!

— Почекай, вихід повинен бути, Даш. А давай продамо квартиру, там буде більше ніж пів ляма, погасимо кредит і ще на однушку якусь вистачить.

— Хіба що на кімнату в комуналці.  Квадратів так на десять.  Де гроші, Коля?

— А коли ... коли сказали віддати?  — він починає нервово крокувати туди-сюди по кімнаті, час від часу потираючи відрослу щетину.

— Тиждень тому.  Зараз капає пеня, заставне майно так швидко точно не заберуть, але ми в будь-якому випадку не зможемо виплатити такі гроші, — кажу глухо і замовкаю.

Якийсь час в кімнаті панує тиша, кожен думає про своє, хочеться прокинутися завтра і дізнатися що все це лише поганий сон.  Ох як же хочеться!

— Я ... у мене були борги, Даша, — нарешті відмирає Коля і дивиться на мене винувато.  Я ж не розумію про що він.

— Які борги?

— Перед серйозними людьми.  Вони могли мене вбити.  І тебе теж.  Розумієш?  Я не міг вчинити по-іншому.  І тобі говорити не хотів, щоб не хвилювалася, щоб не накручувала себе даремно.

Я похмуро  дивлюся на нього з недовірою.  У Колі були проблеми?  Через що?  Чому він нічого мені не казав?  Як це могло повз мене пройти?  У мене складається відчуття, що я абсолютно не знаю людини, з якою зустрічаюся вже три роки.

— Не віриш?  — з викликом запитує він.  — Зараз, постривай, я спеціально записав одину з розмов, хотів піти до ментів, але виявилося у них скрізь свої люди.

Коля дістає з кишені телефон і нервово щось шукає в ньому.

— Ось.  Слухай, — простягає в мою сторону смартфон.