Глава 8

Артур

- Тату, до нас хтось прийшов!  У нас гості?  Ти покликав до мене Ніку, щоб ми разом пограли?

- Ні, чортеня, я нікого не запрошував, - задумливо гмикає Артур, витираючи руки в рушник і відкидає його в сторону.  Дожився, тепер виконує роль кухарки.

Посмішка з лиця Лізи в мить злітає, вона хмуриться, ображено дивлячись на батька.  Сидіти одній у квартирі на вихідних нудно.  У дитячому садку хоч було з ким пограти, а тут тільки мультики та іграшки. Батько останнім часом зайнятий важливими справами і Ліза не розуміла чому вони не можуть разом кудись піти.

Трель дзвінка проноситься по квартирі знову, змушуючи Волкова поквапитися. Він йде до вхідних дверей, дочка ж не відстає ні на крок, все ще сподіваючись що прийшли саме до неї.

Артур вирішує що це його набридлива сусідка з черговим пирогом, купленим в кондитерці за рогом, але виданими за власноручний кулінарний шедевр, але він помиляється.  Вдивляється в зображення на екрані відеодомофона і задумливо чухає підборіддя, не розуміючи кого це до них занесло.

- Якщо ви прийшли, щоб втюхати мені якісь брошурки, то киньте їх в поштову скриньку.  А ще краще заберіть разом з собою, - грубий голос чоловіка змушує жінку по той бік дверей завмерти з виряченими від подиву очима.

- Ні, я не ... - пухка руда незнайомка розгублено озирається на всі боки, а потім знову спрямовує погляд на двері.

- Всі показання лічильників я вже повідомив, гроші на ремонт парадної здав, - твердим і холодним голосом чеканить він, бажаючи скоріше здихатися від небажаного гостя.  - А якщо ви кур'єр, то ніякої доставки не чекаю.  Так що все добре.

- Волков Артур?  - вже більш впевнено і голосніше вимовляє жінка, впоравшись з хвилинної розгубленістю.

- Припустимо.

- Я зі служби опіки, ваш соцпрацівник, прийшла перевірити обстановку, в якій живе ваша дочка.

- Що б тебе, - тихо вилаявся Артур, не вірячи тому що мимра все-таки не жартувала і прислала до нього це руде непорозуміння. Він робить кілька глибоких вдихів, намагаючись зберігати спокій. Грубіянити цій дамочці зараз останнє що йому потрібно.

- Ви ще тут?  - запитує вона, риючись у своїй сумці.

- Так.  Чи не могли б ви показати мені своє посвідчення або якийсь папір?  Не можу ж я повірити вам на слово і впустити в будинок до маленької дитини?  - Волков сподівається, що надати їй буде нічого, але руда підготовлена.

- У мене при собі все є, не сумнівайтсь.  А тепер відкривайте вже двері, інакше запишу в журналі, що ви відмовляєтеся йти на контакт.

Артур закочує очі і тягнеться до замка.

- Це зла тітка?  Може, не будемо впускати її?  - піднімає на нього переляканий погляд Ліза.

Артур зволікає, тоне в блакиті очей своєї дочки і розуміє, що якщо її у нього відберуть, то і життя його закінчиться.  Вона - останнє що у нього залишилося для того щоб боротися з навколишнім світом, заповнити ниючу дірку в грудях і не опуститися на саме дно.

- Це не зла тітка, але при ній потрібно вести себе гарно.  Вона прийшла перевірити чи хороший я тато. Так що ніяких істерик і криків, домовилися?  На обличчі посмішка і мовчи, окей?

- Ага, - смішно киває Ліза, поправляючи біляве довге волосся.  Волков ж хитає головою, розуміючи, що дочка все одно щось да викине.  Надто вже балакуча вона у нього.

Артур відкриває двері і натикається поглядом на жінку.  Зростом вона дістає йому лише до грудей, повненька, щокаста, в смішних круглих окулярах.  Обличчя, здається, не стервозне.  Можливо, з цією вдасться домовитися.

- Добрий день, - упираючись долонею об одвірок і загороджуючи огляд в квартиру, холодно вітається Артур.

- Ось, - простягає в його сторону посвідчення жінка.  Волков видирає його і робить вигляд, що уважно вивчає документ.  Звіряє поглядом фото і обличчя Анджелики Романівни і посміхається, зіставивши її ім'я і зовнішність.  Не в'яжеться якось.  Володаркою такого імені повинна бути як мінімум пишногруда струнка блондинка. 

- Що ж проходьте, повинен визнати, що ваш візит величезна несподіванка.  Мені здавалося нам з Валерією Ігорівною вдалося залагодити маленьке непорозуміння.

Артур намагається бути ввічливим і гостинним, натягує на обличчя усмішку, але вона не допомагає. Величезний, мов скеля, чоловік з розсипом татуювань по всьому тілу виразно лякає цю консервативну жінку, яка, мабуть, і мужика-то нормального бачила тільки по телевізору.

- А це повинно бути Лізонька.  Ну, привіт, малеча, - вона нахиляється до дочки Волкова, широко посміхаючись, але краєм ока раз у раз стріляє в бік чоловіка.

- Здрастуйте, - Ліза виглядає похмуро і насуплено.  Дивиться на руду з підозрою, в маленьких оченятах ні краплі дружелюбності.  Волков грає бровами за спиною жінки, нагадуючи дочці про що вони говорили, але та не звертає ніякої уваги на його натяки.

- А де твоя кімната, Ліза?  Покажеш мені?  - на думку Волкова, її голос завчить занадто награно і нудотно.  Хочеться щоб ця жінка скоріше покинула його будинок.

Ліза якийсь час мовчить, обмірковуючи відповідь, а потім видає:

- Ні.