Полегшення

І

-- Ну що Насте, готова?

-- Ні.

-- Неправильна відповідь, ще раз запитую, ти готова?

-- А хіба в мене є вибір, так. 

Єгор взяв в руки пістолет та навушники. 

-- Тобі це знадобитися, якщо не хочеш оглохнути.

-- А для тебе?

-- Я звик, - холодно сказав Єгор.

-- В таких приміщенннях висока акустика. 

-- Звукові хвилі  повертаються до джерела, відбившись від більшої за них перешкоди, що в даному випадку є стінами цього тиру. 

Єгор ніколи не пропустить момент, щоб не показати свої розумові здібності. 

Настя взяла в руки зброю і на її здивування, хотіла пошвидше почати тренування. 

-- А де інструктор? - на це питання Єгор посміхнувся, змінюючи магазин пістолета.

-- Я твій інструктор, на всі питання відповідь буду давати я. Ставай сюди і вибирай точку прицілу, не припиняючи спостереження за ціллю, витягуй праву руку з пістолетом наперед, утримуючи пістолет за рукоятку. Витягнуту праву 
руку тримай вільно, без напруги, кисть руки тримай в площині, яка проходить через вісь каналу стволу й ліктя руки, рукоятку пістолета не стискати й тримати її по можливості однаково.Для прицілювання треба затримати подих… 
-- А обов'язково тримати мене за плечі і говорити шепотом на вухо?

-- Створюю звичну тобі атмосферу, не відволікайся. І так, на видиху, прижмурюй ліве 
око, а правим дивитись через проріз цілини на мушку так, щоб мушка знаходилась посередині прорізу, а вершина її – нарівні з верхніми краями цілини; у такому положенні підводь пістолет 
під точку прицілювання і одночасно починай натискути на спусковий гачок. Ти запоминаєш? 
-- Так, продовжуй.
-- Для спуску необхідно затримати подих, плавно натискай на спусковий гачок, поки курок непомітно для тебе, ніби сам собою, не зірветься з бойового взводу, тобто не відбудеться постріл.Ти все робила, що я казав?Ти повинна пам'ятати це! - наголосив на важливості сказаного.

Як таке можна запам'ятати? Краще погодитись. 
-- Так, я все запам'ятала, - він надів їй навушники і сказав.
-- Стріляй.

Настя нажала на спусковий курок і ...

-- Єгор, а чому немає пострілу?

-- Дай мені його, - взав в руки Настин пістолет і знав запобіжник. - Забув знати запобіжник, ось, - раптово вистрелив в мішень, - тепер все працює.

Запобіжник? Як він може посміхатися, тримаючи в руках зброю, для нього це звичайна річ.

Настя знову налаштовується на постріл, прицілюється і ... Настя відчула, як вібрація, яку вилучив пістолет після пострілу, перетворювалася в електричний струм, що поширився в її руках. Незвичне відчуття, але пізніше звикаєш. Єгор пішов до мішені подивитися на Настин результат.

-- Правду кажучи, я очікував меншого. Молодець.

-- Що там?

-- Вісім з десяти.

-- Відійди від мішені.

Єгор побачив, що Настя знову налаштовується стріляти, і заради своєї безпеки відійшов.

Настя не очікувала, що їй сподобається. З кожною випущеною кулею, вона відчувала, як відпускає негатив, що накопичувався протягом днів, таємницю, яку вона повинна тримати в собі. 

-- Насте, ти надто довго прицілюєшся. Вороги не стоять на місці і не чекатимуть, поки ти будеш придивлятися. 

-- Єгоре, я лише півгодини тут, а ти вже хочеш, щоб  стріляла, як ти, - обурилася Настя.

-- На сьогодні вистачить, - протянув руку, щоб забрати в Насті зброю, та покірно віддала її.

Вони приїхали додому. Поки Настя була в тирі, вона відволікалася від тих думок, коли приїхала до квартири, одразу почала все пригадувати.

Двадцять років він тримає все в собі.

-- Сьогодні була зустріч з юристами, - перервав Настині роздуми.

-- І як пройшла зустріч?

-- Все добре. Але Максим був якийсь дивний. Мало того, що він запізнився на зустріч, так він ще й папки з документами переплутав.

-- Ти поговорив з ним?

-- Так.

-- І що він сказав?

-- Нічого, він просто посміхнувся мені і сказав, що все добре.

Настя уявила, як Максиму боляче, знову пригадувати все і жити звичним для всіх життям. Вона ще досі потирала руки одна об іншу, відчуваючи легке тремтіння та поколювання.

ІІ

В її очах набиралися сльози, в роті пересохло, а тіло захопили нервові імпульси, що поширювалися нейронами, зачепивши кожну клітинку її тіла. Вона тихо мовила:

-- Як ти міг? Двадцять років приховувати це, - кинула папери йому в обличчя.

Максим забрав папку з документами і мовив:

-- Вирішимо все, коли я повернусь, - холодно сказав Максим і відправився на зустріч. 

Вечір.

Максим відчував пустоту в душі, він не знав про що говорити і як вчинити йому.

-- Щось довго ти сьогодні.

-- Багато справ було. 

-- Звісно, не хочеш пошвидше покидати свого синочка, - Максим нічого не відповів, просто сів поряд з нею на диван. - В тебе хоч капля совісті є? 

--Совість? Це та штука, яка дає про себе знати, коли немає логічних причин вести себе так, як ти від мене все життя вимагаєш?

-- Вимагаю? За все наше подружнє життя я від тебе нічого не вимагала. Я тільки терпіла, як ти водив сюди Алісу і Єгора. Ти завжди їх любив більше ніж мене з сином. Мені начхати на себе, а про Діму ти подумав? Я думала, час все змінить.

-- Це не правда. Час нічого не змінює, лише вчинки щось змінюють. Якщо нічого не робити, все залишається колишнім.

-- А тобі було все рівно, ти нікого за ними не бачиш. І тепер я знаю чому, - вибираючи сльози.

-- Ти не роби з себе жертви. Скажи мені, я тебе ображав,  відмовляв в чомусь чи зневажав? Я завжди прислуховувався до твоєї думки і поважав її. Ти прожила зі мною щасливих двадцять п'ять років, життям про яке всі жінки мріють. І любов'ю та турботою я тебе не обмежував. Твої ревнощі вбивали мої почуття до тебе.

-- І це ще й я в усьому винна?

-- Ти розкажеш синові?

-- Ні, захочеш сам обрадуєш його.