Честь роду

Вона пам*ятала, що трапилося, як її тягли за волосся. До болю стискали зап*ястя. Її підвела нога.

Судома. Це завжди траплялося у моменти сильного стресу. Вона могла кричати. Голос. Зник.

Між ногами оселилася засохла кров.

-Відпусти!- останнє, що вона казала.

Троє вилупків схопили її за руки. Шкірили зуби.

- Та не кричи ти так люба- прошепотів насмішкувато Ерік Нідарасс, старший син Салазара

Нідарасса, красивий, накачаний та тупий, виконував усе що наказував йому батько, то ж неважко

здогадатися навіщо він це утнув.

Сотні очей розглядали, наче товар на базарі. Сором. Це відчуття опинилося в неї між ногами.

Кров на нозі,клеймо. На очах сльози. Їй так хотілося, щоб її зрозуміли, пожаліли.

Ти де Левера, в твоїй крові вогонь-повторювала мама.

Можливо, тоді в ній розгорілося полум'я помсти. Так хотілося запхати той пихатий погляд у

горлянки. Та це потім, а тоді треба йти.

1. Головна героїня повертається додому

Вона шукала, морду молодшого Нідарасса в цій юрбі. Намарно. Двері маєтку клацнули глухим

звуком. Сидячи на підлозі й тихенько плачучи в кулак, вона не помітила як до неї підійшла мама.

Вона швидко втерла обличчя ліктем.

- Він ще не знає,- сказала мама, обійнявши малечу. Їй потрібно виплакатися, перед батьком вона

промовчить. Зовнішність її, а характер батьків. Сильний. Нескорений.

Коли їм сказали, що вона не виживе. Її дівчинка довела протилежне. Де Левери ніколи не схилять

голови. Ні перед ким, навіть перед Царицею Мертвих.

Кров стікала у стічну каналізацію. Батько вже все дізнався. Якщо вона скаже, що це наклеп?

Нічого не зміниться. Її заклеймовано, а з нею честь роду.

Мама мовчки віддала їй пом*ятий коричневий брючний костюм. Вона його так само одягла.

Обидві мовчали.

Він прокляне, поб*є мене вона вже відчувала на щоці його ляпас.

Її знову підвела нога. Тренування марні. Ноги були ватяні, та треба йти, ховатися вона не буде.

Тато чекав на неї на балконі, укритому ромбовою доріжкою, й під стать йому вирізьблені такі ж

ромбоподібні арочки. Кущики амаранту. Кущики амаранту...

- Підійти до мене,- голос був спокійний.

А може він іще не знає (закорівся крихітний вогник надії, не знає, то треба сказати,-дав

жорстку пораду здоровий глузд.

Тато не дивився на неї.

- Салазар! Ця паскудина, ніяк не відступиться! Не може дістатися до мене, до моєї дитини

потягнув лапи!

- Тату,-спробувала вона вставити слово,- Це все я... Я послизнулася... Судома...

- Мерзота, потолоч!-тато й не чув її.

- Спить по ночам і бачить як він розсідається на моєму троні.

І справді, Нідарасси, роками прорубували собі дорогу. Юрій не міг дивитися на доньку, просто не

міг, не через те, що вона була йому огидна. Він любив свою дівчинку, найбільше за усіх. Та єдине,

що він міг й мав зробити це віддати Марію за Еріка Нідарасса. Юрій мусив скоритися, але

жертвувати своєю білочкою він не збирався, мав буде інший шлях. Де Левери ніколи й ні перед

ким не схиляють голови.

Марія вийшла, мовчки.

А в голові її батька роїлися думки, від них жахливо боліло у скронях. До нього потихеньку

наблизилася дружина.

- Теж мене боїшся?-сказав він, досі ні на кого не дивлячись.

- Скажи, пообіцяй, що такого не станеться.

- Не можу,- відповів Юрій, взявши дружину за руку, хоча та ледь стримувалася, щоб її не

смикнути.

- Якби я народила тобі сина, все було б значно, простіше.

- Не факт,- Юрій пашів люттю щоразу, як починалася ця тема.

- Вони шукали твоє слабке місце й знайшли.

- Ти на ляпас напрошуєшся!- Юрій готувався до удару.

- Вона МОЯ дитина, я 9 місяців носила її у животі, я почула як б'ється її серце.

Дружина все-таки забрала долоню, полишивши його знову наодинці зі своїми тяжкими думами.

Через декілька днів у їхні двері постукали. Вона тоді допивала свою чашку чаю й нікого не чекала.

Збиралася вийти назовні та мама схопила її за руку та так міцно, що лишився слід.

- Не смій-сказала мати, таким тоном тоном, їй так й хотілося її вдарити.

Вдих-видих.

Один з цих чоловіків, старий дідуган, років вісімдесят на вигляд, хоча насправді цьому чортові

значно більше.

-Якого милого в нас робить старійшина?- запитала вона.

-Цить, це твій щасливий квиток.

Ой, дурний знак.

Поряд з ним стояв інший чоловік, років тридцять на вигляд, накачаний з холодними чорними

очима й русявим волоссям.

Старійшина активно сперечався з батьком.

Незнайомець мовчав.

-Я не віддам свою доньку, на поталу одному монстрові замість іншого!

- З ним твоя донька в безпеці, відповів старійшина.

- Та він же демон.

Демон-її переклинило, вона володіє телекінезом, хорошою пам'яттю, вміє переміщуватися з однієї

площини в іншу. Вона має боротися з демонами, а тут її що цьому створінню на сніданок

згодують.

Вдих-видих.

Вона тихенько звільнила руку з маминої хватки й вийшла у вітальню.

Тато глянув на неї радісним він не був.

- Це твій майбутній чоловік, Тарен де Харденкрафт.

Вдих-видих.

Красень поглянув на неї з явним інтересом, наче чогось чекав.

Вдих-видих.

- Гаразд, матиму це за честь,-сказала вона.

- Брешеш ти поганенько,- спокійно зронив він.

Всі присутні затихли.

- Ти ж не хочеш цього правда?

Вдих-видих.

Її серце калатало. Відповісти важко. Незнайомець хотів її торкнутися, вона відступила назад.

- Я ніколи не вийду за тебе- крикнула вона.

- Марія Аделаїда да Левера!

-Я б не був так певен,-саркастично додав він.- Я не оженюся на ній.

- Ти здурів!-рявкнув старійшина, який до цього нагадував зразок гідності.- Ти ж сам хотів її за