Випадкова невипадковість

 1

Про своє рішення вона пошкодувала дуже швидко. За межами будинку, за межами власного розміреного життя їй стало важко. Страшно, безпорадно.

  Коли сидиш вдома, у теплій хатинці все здається просто. А, може хай шпиняють, до ноги іржали,але нічого звикла,-пролунало у голові тепле припущення.

Ага, ото й видадуть тебе заміж за Еріка і що робитимеш далі? Здригатимешся, щоразу, як він тебе торкнеться.

Перед очима знову зринула ця картина. Вона кричала, брикалася, а ніхто не збирався їй помогти. Зупинити цю мерзоту.

Вдих-видих. Вдих-видих.

Ритмічний цокіт копит. Зелена травичка. А це що, жолудь?

Вдих-видих.

Я вийду! Я вийду! Це ж додуматися треба, хоча кого вона, хоча кого вона обманює, нічого вона не прораховувала. Імпульс.

Ото знайдуть тебе вовки й лишаться самі кісточки. Це ще благословення Великої Матері, а от якщо вовкулаки...

В голові намалювалася картинка: повний місяць, вовчий вий, очі, які з сірих стають світло-жовтими, кутні зуби переходять в ікла.

Вдих-видих.

Рішення, вона його прийняла й нестиме відповідальність, хай навіть нею смачненько пообідають дикі звірі.

Вдих-видих.

Серце калатало так,що стукалося об ребра. Їхала прямо, добре протоптаною стежкою. Нею ж раніше ходили, отже вона кудись той приведе.

Вдихнули-видихнули. Вдихнули-видихнули.

Анкара розглядала свої руки Скільки просиділа вона у цій печері? Вочевидь довго, на десницях не залишилося жодного живого місця, захованого від зморшок. Маленький клаптик світла, якому вона щиро дякувала за свою компанію, під ногами лежала цементована плита, з якої вимальовувалося лице чоловіка.

2

Вона їхала вже півдня, наступали сутінки. Холоднішало. Починали затікати ноги.

   Кобилиця різко спинилася. Праворуч від них знаходилася чи то закинута копальня, чи то проста печера, біля входу лежали клунки.

  Злізши Королева Мечів вирішила підійти ближче. Від них неймовірно смерділо, очі аж виїдало.

- В ім'я Великої матері, що тут здохло!- крикнула вона.

В корзині з яблуками, повзали біленькі хробачки. До горла підступала нудота.

- Вимітайся звідси!

Пізніше кожна з них скаже, цього ніколи не було жодного разу не поглянуть одна одній в очі, а зараз це зараз не більше ні менше.

- Вимітайся звідси!-сказала Анкара, приховуючи своє лице в тіні.

Це, що чудовисько, якому приносять дари, як Мінотавру? Серце знову било по ребрам. Вона дивилася в одну точку й ні разу не кліпнула. Хай, що це але воно ворушиться й може напасти.

Ісіда. Ось її єдиний порятунок.  Але, якщо це жарт ця сутність поженеться слідом. А якщо Ісіда відмовиться?

-Ти хочеш перебороти страх страхом. Саме тому ти зараз тут- сказала їй Анкара, а через декілька секунд додала: Якби мені не хотілося скрутити тебе. Я не зможу, тому сідай на свого поні...

А вона все стояла.

- Я не боюся, не боюся-тараторнила все вона. Ісіда здивовано її розглядала.

- Не боюся, не боюся-шепотіла вона, а перед очима, знову плавали картинки. Крик. Сльози. Біль.Страх.

- Мені немає куди йти,-нарешті визнала.

-От дурне, перед нею увесь світ відкритий, а вона ниє,-почула за спиною.

- Переді мною нічого не відкрите, я слабка, безхребетна...

- Тоді повертайся додому,-пролунала відповідь й на світло вийшла  потворна стара, зморщена, як світ. Сиві коси, затуманений погляд й очі, що дивилися на її руки.

- Телекінетик,- це не питання, ствердження.

- А що... звідки... як..

- Підніми пакет,-скомандувала стара.

-Я...

-Підніми пакет, стара хотіла вийти, але, зробивши крок, спинилася.

- Звідти.

Марія простягнула руку, пакет не ворухнувся.

Піднімайся, Піднімайся.

Не рушив з місця.

Вона уявила собі черв'ячків, які повзали по гнилим яблукам, до горла підступала нудота. Не відсунувся ні на дюйм.

Піднімайся, піднімайся.

Та цей мерзотник, насміхався з неї. 

- Гаразд, підходь,- великодушно мовила карга. Вона шла, розглядаючи дивну стару, от-от кинеться.

Сморід ударив у ніс.

Піднімайся, піднімайся.

Й він піднявся, звис кілька метрів над землею.

Підіймайся, підіймайся.

Пакунок піднявся на рівень її долоні. Вона вхопилася за єдину ручку.

- Спатимеш тут,- скомандувала стара й нирнула назад до печери.

Обличчя на бетоні. Обличчя, на яке вона дивилася не один день, не один вечір. Вперше оніміла. Ущелина, яка століттями служила їй спальнею заговорила.

- Бресенгер,- прошепотів її голос.

Довкола злетівся невеличкий рій помаранчевих світлячків, закрутився вихором, швидшим й швидшим, а потім розлетівся на усі боки й печерку осяяли сотні свічечок.

Ліворуч від стіни стояв дерев'яний стіл, прогнивший настільки, що лише богам відомо, яким чином той тримався купи.

На цьому шматку трухи тихенько лежав, невеличкий шовковий мішечок, з колом на тканині.

3

Вона поїхала далі. В цілковитій темряві. По руках бігали мурашки. Під нею йшла кобилиця. Озираючись назад, вона боялася побачити переслідувача, та на щастя намарно.

- Я б на твоєму місці повернулася,-почула вона голос над правим вухом.- Я п*ятьох приспала та ненадовго.

- Хто тут?-крикнула Марія, а відповіддю стала яскрава жовта кулька, та, що крутилася зліва направо. Кружельце, яке нагадувало дзеркальце, а в ньому відображення потворної старої з печери.

Ісіда застигла.

- Чого тобі від мене треба? Повз тебе люди щодня ходять!

- Телекінетик пройшов вперше.

- Випадково! Проїзджав! Повз!- Крикнула дівчинка.

- Випадковостей, не існує так, що повертайся назад.

 1

Про своє рішення вона пошкодувала дуже швидко. За межами будинку, за межами власного розміреного життя їй стало важко. Страшно, безпорадно.

  Коли сидиш вдома, у теплій хатинці все здається просто. А, може хай шпиняють, до ноги іржали,але нічого звикла,-пролунало у голові тепле припущення.