Урок

 Прокидайся,-стара міцно стисла її за лікоть.

- Боляче,-сказала вона, потираючи ліве передпліччя. Стара зітхнула й розтанула в повітрі.

- Сідай.

Голоси вже пісню заспівали.

Ні, не треба, не треба...

Третій день. Це третій день. Чому ж відчуття, що триста років?

Вона, як ватяна лялька пересувала ноги, в надії, що налетить град розбійників, але, на жаль,

Анкара й досі стояла. Вона сіла на холодну землю, очима вишукуючи Ісіду.

- Вдих,- голос Анкари, гонгом барабану, викликав ринг.

В мене одна єдина сила-йти. Вперед.

-Вдих-гуп.

Вона замкнула очі. Темна стінка.

Вдих-видих. Вдих-видих.

Повітря приємним тепло розливало долоні, щипало пальці, в плечах-легкість.

Вдих-видих.

Вона відчувала таку легкість, крила тихенько шаруділи. Ще мить й вона злетить.

Вдих-видих. Шурхіт-Тиша. Шурхіт-Тиша.

Ставало дедалі гучніше, крильця затихали. Вдих-видих. Вона йде вулицею, забруднена кров*ю.

Вдих-видих. -Краще б ти померла. Краще б я й не народжувалася.

- Дихай,- голос Анкари, рятівне коло, яке пропливало повз.

-Де Левери, ніколи й ні перед ким... Замовкни. Замовкни.

Какофонія дужчала. Крик посилювався.

Дихати,-потрібно дихати, тільки дихати, більше нічого.

А вони верещали, як недорізані поросята.

-Я не можу, не можу-сльози.

Дерево на тому боці стежки, таке пряме. Не потрібно бути наркоманом, аби поглянути на цю

рослинку й усвідомити, яке воно просте.

Вона не побачила свою “Наставницю” біля входу в печеру.

В ім*я Великої Матері, що ж я роблю не так?

Кашляла вона досить довго. Стіни якоїсь каплички стискалися.

Я не боюся, не боюся, не боюся.

Стіни все сходилися. Стеля ось-ось її розплющить. Вони кричали.

-Ні!- Ісіда підстрибнула.- Нащо ти це зі мною робиш! Нащо ти мене сюди притягла!

Тиша.

- Пакети, мені потрібно всього навсього їх пересунути.

Вона підійшла до цього пакунку й простягнула руку.

- Підіймайся, підіймайся,- він не рухався.

- Піднімайся, піднімайся-ні руху.

Четвертий день. Четвертий.

- Чорт, що ж я роблю не так!

Анкара тільки посміхнулася. На небі сяяв місяць. Стара мовчала. Вдих-видих. Підіймайся, піднімайся.

- Уяви, як ти несеш їх, як стискаєш у руці, як підходиш з ним до он того дерева. Це ж так просто.

Стара пішла, а Марія опустилася додолу. Вдих-видих.

Пакети біля неї вони вже стоять біля неї. Відчуває їхню вагу у своїх долонях. Анкара стоїть ліворуч. Тримає її за десницю.

- Вставай, не бійся.

Вона підводиться, тримаючи клунки й йде до цього красивого дерева. Воно пряме, досконале. Підходить й торкається його кори, ще мокрої після дощу, розглядає крону деревця й кидає торбинки донизу

А потім, насправді, героїня побачила зміну, проклятущих клунків немає.

Роззирннулася, одвічні вороги стояли там, біля стовбура дерева.

- В мене вийшло! В мене вийшло! Ісіда в мене вийшло!

В очах кобилиці одне питання: Хочу їсти.

- Анкара! Анкара! В мене вийшло!

Секунда. Здиміло, як не було. Лежали.

- А тепер сама,- сказала Наставниця, опускаючи руку додолу.

 Прокидайся,-стара міцно стисла її за лікоть.

- Боляче,-сказала вона, потираючи ліве передпліччя. Стара зітхнула й розтанула в повітрі.

- Сідай.

Голоси вже пісню заспівали.

Ні, не треба, не треба...

Третій день. Це третій день. Чому ж відчуття, що триста років?

Вона, як ватяна лялька пересувала ноги, в надії, що налетить град розбійників, але, на жаль,

Анкара й досі стояла. Вона сіла на холодну землю, очима вишукуючи Ісіду.

- Вдих,- голос Анкари, гонгом барабану, викликав ринг.

В мене одна єдина сила-йти. Вперед.

-Вдих-гуп.

Вона замкнула очі. Темна стінка.

Вдих-видих. Вдих-видих.

Повітря приємним тепло розливало долоні, щипало пальці, в плечах-легкість.

Вдих-видих.

Вона відчувала таку легкість, крила тихенько шаруділи. Ще мить й вона злетить.

Вдих-видих. Шурхіт-Тиша. Шурхіт-Тиша.

Ставало дедалі гучніше, крильця затихали. Вдих-видих. Вона йде вулицею, забруднена кров*ю.

Вдих-видих. -Краще б ти померла. Краще б я й не народжувалася.

- Дихай,- голос Анкари, рятівне коло, яке пропливало повз.

-Де Левери, ніколи й ні перед ким... Замовкни. Замовкни.

Какофонія дужчала. Крик посилювався.

Дихати,-потрібно дихати, тільки дихати, більше нічого.

А вони верещали, як недорізані поросята.

-Я не можу, не можу-сльози.

Дерево на тому боці стежки, таке пряме. Не потрібно бути наркоманом, аби поглянути на цю

рослинку й усвідомити, яке воно просте.

Вона не побачила свою “Наставницю” біля входу в печеру.

В ім*я Великої Матері, що ж я роблю не так?

Кашляла вона досить довго. Стіни якоїсь каплички стискалися.

Я не боюся, не боюся, не боюся.

Стіни все сходилися. Стеля ось-ось її розплющить. Вони кричали.

-Ні!- Ісіда підстрибнула.- Нащо ти це зі мною робиш! Нащо ти мене сюди притягла!

Тиша.

- Пакети, мені потрібно всього навсього їх пересунути.

Вона підійшла до цього пакунку й простягнула руку.

- Підіймайся, підіймайся,- він не рухався.

- Піднімайся, піднімайся-ні руху.

Четвертий день. Четвертий.

- Чорт, що ж я роблю не так!

Анкара тільки посміхнулася. На небі сяяв місяць. Стара мовчала. Вдих-видих. Підіймайся, піднімайся.

- Уяви, як ти несеш їх, як стискаєш у руці, як підходиш з ним до он того дерева. Це ж так просто.

Стара пішла, а Марія опустилася додолу. Вдих-видих.

Пакети біля неї вони вже стоять біля неї. Відчуває їхню вагу у своїх долонях. Анкара стоїть ліворуч. Тримає її за десницю.

- Вставай, не бійся.

Вона підводиться, тримаючи клунки й йде до цього красивого дерева. Воно пряме, досконале. Підходить й торкається його кори, ще мокрої після дощу, розглядає крону деревця й кидає торбинки донизу