Зак

Я не хочу вірити в те, що це сталося. Не хочу і не буду. Дарсана не могла нас покинути. Якби я лише знав, що та наша розмова стане останнім, що я встиг їй сказати... Хотілося кричати та нищити все на своєму шляху, аби лише хоч трохи вщухнув біль. І я не зміг стриматися. Просто вибіг на вулицю, не бачачи нічого перед собою. Суцільна червона завіса. Я біг подалі звідси, аби просто хоч трохи відсторонитися від цього. Моя кохана Дарсана...                                                   

Зупинившись на якійсь галявині, я впав на коліна та закричав. Думаю цей крик, сповнений болем та відчаєм, почула вся Валорія. Я вже не намагався себе стримати. Байдуже, що хтось підійшов. Мої рефлекси воїна спрацювали, та зараз я не зважав абсолютно ні на що. Краще було би померти, аби не жити в світі, де більше немає її. Коли вона втратила свідомість, ми сподівалися, що вона зовсім скоро отямиться. Проте Провидиця повідомила нам зворотнє. Принцеса Валорії, Дарсана Драгомір, впала у вічний сон. І ніщо не зможе повернути її... Руки опустилися мені на плечі, намагаючись підтримати. Але я не хотів цього. Не просив...                                                                                      

- Аларік, прошу, не чіпай мене зараз. Будь ласка, - сказав я, знаючи, що це саме він. - Дай мені побути наодинці.                                                                                                                                                    

- Ні, Заку. Ти не маєш залишатися наодинці зі своїм горем. Це біль кожного з нас. - я чув, що голос Ріка тремтить. Не дивно, адже він втратив сестру. - Ми зможемо впоратися з цим разом, не відштовхуй інших.                                                                                                                                           

- Як так сталося? Чому ми допустили це?

Я навіть не намагався стримати сльози. І байдуже, що говорять ніби чоловіки не плачуть. Коли занадто боляче, то ми не можемо нічого зробити з собою. Я втратив кохану дівчину. Дівчину, що була для мене цілим світом. А без неї мені тут нічого робити...                                                             

- Все можна виправити. Я знаю, що говорить Провидиця. - хоч йому і було боляче, але він справді намагався вірити в те, що говорить. - Я теж був мертвий, але як бачиш, стою тут перед тобою. Ми щось вигадаємо.                                                                                                                                        

- А якщо ні? - спитав я. - Якщо все буде лише гірше? Я не хочу в це вірити. Але боюся, що саме так і буде.                                                                                                                                                          

Однак відповідь я і так знав. Якщо ми не зможемо повернути Дарсану, я не залишуся тут, у світі, де її більше немає. Не витримаю цього, адже прокидатися та не бачити її - найгірше випробування. Я не зможу прожити вічність за нас двох...