Глава 6

Я не пам'ятала абсолютно нічого. Таке відчуття, ніби темрява відбирала все, залишаючи мене безпомічною. Я не знаю хто я, де знаходжуся і хоч щось зі свого минулого. Як тільки бачила якийсь примарний шанс на те, що можу щось пригадати, він одразу ж зникав. Я досі була одна, а навколо лише темрява, і більше нічого. Поступово ж вона почала розсіюватися, однак спогади так і не повернулися. Не знаю хто я, де та що взагалі відбулося. Перше, що я побачила — це кімната зі світло-персиковими стінами, масивні дубові меблі та дрібнички, що створювали затишок. Не одразу я почала відчувати своє тіло, адже це далося досить важко. Навіть просто присісти на ліжку коштувало неабияких зусиль.                                                                                                                                           

Відкинувши світло-рожеву ковдру, я спустила ноги на підлогу. Так дивно відчувати їх. Чомусь хотілося подивитися на себе в дзеркало. Однак я не знала, що там побачу. В будь-якому разі я навіть не знаю власного імені. Тому для мене це не стане чимось важливим. Наважившись, я підійшла до дзеркала у повний зріст. Звідти на мене дивилася досить симпатична дівчина. Довге карамельне волосся, темні, майже чорні очі та обличчя з м'якими рисами. Але от тіло... Воно було занадто худим. Я думала, що може це хоч якось відгукнеться у мені. Проте було таке відчуття, що я дивлюся на незнайомку. Та коли я підняла руку, те ж зробило і моє відображення.                                                                                          

- Мерая, бачу ти отямилася. - почула я жіночий голос, коли відчинилися двері. - Ми так хвилювалися за тебе.                                                                                                                                                                     

До кімнати увійшла жінка, що була старшою копією мого відображення. Лише зморшки відрізняли нас. А поряд з нею чоловік. На вигляд йому було років сорок, але волосся вже зачіпала сивина. Тільки сині очі дивилися напрочуд ясно. Десь в глибині душі виникло відчуття, що я їх знаю, але більше нічого. Вони по черзі обійняли мене, проте прокинулося бажання відсунутися. Чомусь мені були не зовсім приємними їх дотики. Вони присіли на ліжко, і я послідувала їх прикладу. Все ще була між нами якась незручність, адже я уявлення не мала хто ж це такі.                                                                                     

- Ти нас не пам'ятаєш. Лікар казав, що таке може бути. - видихнула жінка. - Мене звати Каміла, а це Райан. Ми твої батьки. А ти Мерая Акрос. Три місяці тому ти впала з даху та отримала черепно-мозкову травму. А потім весь цей час була у комі. І лише зараз отямилася. - посміхнулася Каміла. - Лише тиждень тому ми прийняли рішення забрати тебе з лікарні додому, а тут такий подарунок.          

- Але я взагалі нічого не пам'ятаю... - прошепотіла я.                                                                                     

- Спогади повернуться, просто потрібен час. - пояснив Раян. - Але тепер ти вдома, і нарешті все буде добре.                                                                                                                                                                

Однак я не була впевнена, адже зовсім не знала цих людей. Можливо вони й були моїми батьками, та все ж спогади поки не поверталися. Але в мене все одно складалося таке враження, що я тут чужа. Ніби це не моє життя, і я абсолютно нічого не розуміла. Мама з татом, досі було незвично їх так називати, ще трохи посиділи поряд, а потім вирішили дати мені трохи часу. Я ж розглядала фотографії, свої записники та малюнки. Тобто я вмію малювати? Дивно, я пам'ятаю якісь прості речі, ніби школи чи знань, проте немає саме спогадів про моє життя та родину. Телефон пискнув, значить прийшло якесь повідомлення.                                                                                                                                                   

"Мерая, ти сьогодні підеш гуляти?"                                                                                                                

Я уявлення не мала, хто це. Але підписано Олівія. Напевно, моя подруга. І дівчина не знає, що я втратила пам'ять. Або їй повідомили, що мені вже краще. Що я маю взагалі відповісти? Краще буде удати, що я нічого не побачила. З одного боку може було б краще зробити це. А раптом якась частина пам'яті повернеться. Та все ж про це буду думати пізніше. Я більш детально почала роздивлятися кімнату. Тут навіть ціла поличка була відведена для фотографій. На ній була я та ще якісь люди. Досить часто зустрічався якийсь хлопець, що мав темне волосся та досить приємну зовнішність. І судячи зі щасливих фото та записів в щоденнику, які я потім знайшла, я дуже любила його.                                                                                                                                                                   

Однак абсолютно нічого так і не згадала. Скільки всього одразу навалилося, і я навіть не знаю як розібратися з усім цим. Телефон вже вдруге подав життя, але цього разу це був дзвінок. Я навіть не подивилася, а просто відповіла,                                                                                                                      

- Мерая, як ти себе почуваєш? - почула я голос хлопця.                                                                               

Ну от молодець. І що я маю тепер відповісти? Я ж навіть не знаю хто це. Трохи відсунувши телефон, я побачила ім'я "Габріель". Так незручно було говорити через цей пристрій. Ні, я знала, що це таке і як воно працює, однак таке відчуття, ніби я ніколи раніше ним не користувалася.                                         

- Все добре, Габріель. Голова трохи болить. - я вирішила відповісти щось простеньке.