Зак

Я вилетів з палацу, адже більше просто не міг знаходитися в цьому приміщенні. Не поруч з цією дівчиною, що називала себе Дарсаною. І вона була настільки впевненою. На якийсь момент я би їй повірив, адже я понад усе хотів повернути дівчину додому. Проте не таким чином. Навіть коли була без свідомості, то кликала мене. Це мене настільки здивувало, що я вирішив проникнути в її душу. Однак цього зробити мені так і не вдалося. Може варто попросити маму, в неї точно має вийти краще.                                                                                                                                                            

Хоча я був лише наполовину ангелом, та деякі здібності мені все ж були доступні. І я постійно вчився розвивати їх, особливо те, що нам усім не раз врятувало життя. Але інколи, як і сьогодні, магія буває непердбачуваною.                                                                                                                  

Та мене налякало не те, що моя сила не спрацювала. Її погляд... Таке відчуття, ніби вона і справді мене знала занадто добре. Він пронизував мене до самих потаємних куточків душі. Я бачив щось таке рідне. І це руйнувало мене з середини. Я досі не змирився з тим, що Дарсани більше немає і вірив, що ми її повернемо. Я завжди буду вірити в це й робити все, аби врятувати свою коханудівчину. Проте зараз зустріти когось настільки схожого на неї було занадто боляче. Я боявся повірити, що це і справді може бути вона. Можливо це просто якийсь черговий план Легіону і скоро все стане відомо.                                                                                                                                           

Я відбіг на велику відстань від палацу, притулившись до дерева. Тут, подалі від усіх, я міг нарешті подумати. Міг побути наодинці, що останнім часом в мене вдавалося не дуже добре. Інколи мені здавалося, що я вже просто не впораюся з цим болем. Занадто складно для мене. Та й закінчити все одразу здавалося такою хорошою ідеєю. Та я тримався заради Дарсани. І з появою цієї дівчини все стало ще гірше. Вона і справді прийшла з Легіоном, але потім, коли наші погляди перетнулися, я бачив щось в її очах. Вона впізнала мене. А потім неймовірний жах, і дівчина кинулась тікати. Вони підстрелили її, проте не встигли забрати, а просто зникнули. Чи міг це бути якийсь план? Навіть не знаю.                                                                                                                                                        

- Я не зможу ніколи побути наодинці? - видихнув я. - Лише один раз. Хіба я багато прошу чи що? Так ні, мені не дають й цього.                                                                                                                                

В ту ж мить з-за дерев показався Аларік. Він виглядав не найкращим чином, адже останнім часом весь час проводив час в бібліотеці, аби знайти хоч щось. Я вже відчував, що він тут якийсь час. Ну звичайно, мені не заховатися від того, в кому живе демон. Для нього знайти мене не було великою проблемою.                                                                                                                                                     

- Аби ти знову наробив дурниць? Повір, я не хочу втрачати друга через те, що в нього зараз мозок вирішив відпочити, - посміхнувся друг, присідаючи поруч. - Я не дам тобі зірватися. Ти маєш бути сильним заради Дарсани.                                                                                                                               

- Зараз це дуже складно, - відповів я. - Не вірю, що в тілі цієї дівчини і справді душа Дарсани. Цього просто не може бути. Вона не схожа на неї, і справа не лише в зовнішності. Тут щось зовсім інше. Я не можу...                                                                                                                                                         

- А от я навіть не знаю, - зізнався Аларік. - Я вже одного разу втратив сестру, тому тепер чіплятимуся за кожну можливість, - хлопець важко видихнув. - Ми маємо дізнатися правду. Тільки пообіцяй, що не чіпатимеш її, доки ми не будемо впевнені в тому, що вона становить загрозу. Прошу тебе. 

- А я можу подумати? - мені навіть вдалося посміхнутися. - Все ж вона прийшла з Легіоном і я маю право її знищити.                                                                                                                                             

- Ти можеш подумати, а потім погодитися. Ти не забувай, що я зустрічаюся з некромантом, - хитро посміхнувся Рік. - Я попрошу її кожної ночі повертати цю дівчину, і вона буде ходити за тобою тінню. Не надто приємно, правда ж?                                                                                                                           

Від цих слів я мало не розсміявся. Аларік завжди знав, як підняти настрій. Його жарти мене не напружували, на відміну від більшості моїх знайомих з Академії Непростих. Але від цього мій біль не ставав менше. Та я лише кивнув. Не буду я її чіпати, поки що. А далі вже подивимося, що нам принесе ця дівчина...