Глава 18

Пройшов час, але так нічого не змінилося. Я досі не могла повернути собі своє життя, і навіть на трохи не просунулась вперед. Ілларія та Аларік допомагали мені знайти хоч якийсь спосіб, проте такого не було. Я вже хотіла здатися та почати звикати до себе такої, однак було те, що мене змушувало боротися далі.                                                                                                                                                     

Батьки досі не могли прийняти мене, але я відчувала, що їм потрібно просто трохи часу. Вони вже одного разу втратили мене, тому тепер зроблять все, аби я була знову з ними. Так, в моєму нинішньому тілі я не вампір, та й магії не маю, а тому не знаю, скільки зможу прожити. Хоча, в крайньому випадку брат би перетворив мене, як колись зробив це з Ілларію. Однак тоді йому доведеться посісти трон, адже мене навряд чи прийме народ. І це хлопцю не дуже подобалося. Як і його дівчині, що ніколи цього не хотіла.                                                                                                           

Але найгірше було поруч із Заком. Якщо з часом мама з татом почали проводити зі мною час, і з кожним разом ставало все краще, то от з ним ми не могли знаходитися в одному приміщенні більше п'яти хвилин. І кожного разу я бачила неймовірний біль в його очах, коли він дивився на мене. Хотілося зробити все, аби він більше ніколи не сумував. Та я не могла навіть підійти до хлопця. Поки що це точно не варто робити.                                                                                                                                      

В один з днів, які я провела в бібліотеці, мій зір знову затуманився і я побачила видіння. Черговий напад, проте не на палац, а на маленьке поселення неподалік від міста. Дід не міг туди відправитися, адже ще минулого року він відправився на допомогу якомусь давнього другу. Маркус навіть не знає, що зі мною таке сталося. Треба встигнути до його повернення, адже друге зникнення правнучки просто розіб'є йому серце.                                                                                                                                           

Було прийняте рішення, що королівська родина відправиться зі своєю вартою на допомогу. Мене хотіли залишити в палаці, та я справді хотіла бути корисною. Я могла показати де саме бачила битву. Але коли ми прибули на місце, спочатку нічого не відбувалося. За мить відкрилися портали і сотні монстрів вийшли з них, збираючись знищити все на своєму шляху. Цікаво, вони самі ще не втомилися від постійних нападів? Ні, я знала, що таке відбувається чи не в кожній країні по всіх тридцяти п'яти світів, адже це було справжньою війною проти Легіону. Однак в мене тепер з ними особисті рахунки і я обов'язково поквитаюся.                                                                                                                                    

Хоча варта була досить добре підготовлена, проте я не могла сказати, що ми перемагали. А я не могла нічим допомогти, адже зараз в мене не було тієї підготовки, що раніше. І це дуже сильно мене дратувало, змушуючи ненавидіти Легіон ще більше.                                                                                      

- Емі, тобі треба тікати, - Аларік опинився поруч. - Тобі можуть зашкодити.                                                 

- Драгоміри ніколи не тікають з поля битви, - промовила я.                                                                           

- Але ти нам тут не допоможеш, - пояснив він. - Будь ласка, хоч раз зробити так, як прошу я.                   

Він знову кинувся на якогось монстра, що підібрався ближче. Хоча мене захищав магічний купол, та я би не сказала, що тут абсолютно безпечно. Та зараз мене турбувало не це. Ненависть буквально захоплювала мене. В якийсь момент я навіть не помітила, що все навколо почало трястися. А може це просто я почала втрачати свідомість. Проте на мить все завмерло, здивовано дивившись на мене. Я відчула, як сила наповнювала мене. Така знайома, проте я думала, що зараз в мене її просто немає. Однак це не так. Я вже знала, що робити. З диким ревом вона виплеснулась з мене, пронісшись над іншими. В землі почали утворюватися провалля, які затягували монстрів, допомагаючи вампірам. От тільки цього разу це зовсім виснажило мене і я вкотре втратила свідомість...