Глава 21

Наступні кілька днів я намагалася пригадати більше інформації про Легіон, хоча мій мозок ніби заблокував частину спогадів. А ще ж мені потрібно дізнатися як повернутися назад у своє тіло. Проте з кожним днем я розуміла, що це просто не можливо. Доведеться просто звикати до свого нового життя. Навіть Зак почав сприймати мене як Емі. Звичайно до колишніх стосунків нам ще треба пройти певний шлях, але це вже не погано. Я бачила, як біль поступово зникає з його очей. І все ніби налагоджувалося.                                                                                                                                             

Я навіть почала практикувати магію та заново вчитися битися. Було складно, адже до того я тренувалася з самого дитинства і це було чимось звичним. Та тепер я хіба що могла відбивати прості удари, і то лише через свої інстинкти, які нікуди не зникли. Ну що ж, ніхто не обіцяв, що буде легко. Десь в глибині душі я навіть змирилася з тим, що доведеться залишитися в тілі Мераї. Головне, що мої близькі поруч, а все інше просто немає значення.                                                                                          

Та все змінилося, коли на Валорію знову напали. Нам вдалося нарешті вирахувати періодичність відкривання порталів. Хоча для цього в нас є мої видіння, та от іншим країнам така інформація знадобилася. Ще залишалося відкритим питання зрадників в королівських родинах, проте на все свій час. Так от, в той день на нас напали, саме на палац. І звичайно мені не дозволили битися. Проте я не послухалася, намагаючись допомогти хоча своєю магію, яку мені вдавалося краще контролювати. Я не могла просто сидіти та чекати доки все закінчиться. Це знову були монстри та один з Легіону, якого я не впізнавала. Однак він мене точно знав, адже хижо посміхнувся, побачивши мене.                                

Хоча я знаходилася не на самому полі бою, він досить швидко дістався до мене. Це побачив Зак, швидко пробираючись через монстрів до нас. Проте було запізно. Я намагалася відбиватися, захищаючи себе. Та в мене не було тих бойових навичок. Тому я досить швидко програла. Однак цей чоловік не став мене вбивати. Він витягнув якийсь дивний кинджал та поранив мені руку. Я ж відчула нестерпний біль, що зовсім не схожий на просте поранення. Проте як тільки до нас дістався Зак, чоловік ніби зникнув. З ним якось швидко зникали й монстри, ніби вони зробили все для чого сюди прийшли.                                                                                                                                                             

Згодом я вже сиділа в лікарняному крилі і тато особисто оглядав моє поранення. Він був справжнім знавцем на таких речах. Але його вираз обличчя давав мені зрозуміти, що все набагато гірше, ніж я уявляла собі. Тато попросив дати йому якийсь час аби все перевірити, тому нам залишалося лише чекати. Я відчувала якусь певну слабкість та біль в усьому тілі. Значить отрута робить свою справу і в нас не так багато часу. Але згодом тато вже мав висновок. І якесь передчуття давало зрозуміти, що все ще гірше. ніж я думала.                                                                                                                                   

- Це отрута з Землі, - сказав Джейкоб. - Вона настільки древня, що я навіть не можу виділити якісь компоненти, аби нейтралізувати її. Думаю, це ще збереглося з часів друїдів. Я, звичайно, можу спробувати щось або звернутися до цілителів, та це може просто не спрацювати. Легіон дуже добре знав про дію отрути.                                                                                                                                          

- Ми можемо її перетворити на вампіра, - запропонував Зак.                                                                        

- Боюсь, навіть це не допоможе. Я вже провів певні досліди, отрута стійка до моєї магії. Можна спробувати об'єднати сили, проте я навіть уявлення не маю з чого починати, - він важко опустився в крісло.                                                                                                                                                                 

- Але ж ми можемо пошукати інформацію, - сказав Аларік. - Десь обов'язково мають бути хоч якісь згадки.                                                                                                                                                              

- Ми це обов'язково зробимо, - видихнув батько. - Я не втрачу доньку ще раз.                                           

Але от надії на те, що все буде добре й справді мало. Я відчувала, що кожна клітинка мого тіла починає палати. Колись я вже випробувала на собі дію отрути, та цього разу все було інакше. Цього разу я справді можу померти...