Розділ 4

Дорога від замку жвавим струмком стікала вниз по схилу і впадала в битий шлях. Вимощений бруківкою, широкий... Доведеться, то й дві карети розминутися зможуть, не зачепившись ліхтарями. Загалом, ґрунтовно будували, на віки. Як старожитні римляни, чиї дороги і до сих пір ведуть до Ватикану. Навіть тих, кому там абсолютно нічого робити.

Битий шлях огинав замкову гору по самому підніжжю, і ним можна було рухатися на північний схід або на південний захід. Навпростець теж, але там колосилося широке поле достигаючої пшениці, а ломитися, немов кабан, ґрасуючи і ламаючи пузате колосся, не дозволяло виховання і привита змалку повага до чужої праці. Тим паче, зараз мені на південь. Оскільки там, на перехресті двох трактів, стояла корчма з оригінальною назвою «Край дороги». Де мене чекала робота.

Ознайомившись, за порадою Аристарха, з оголошеннями біля воріт замку, знайшов, як мені здалося, одне більш-менш підходяще. Жителі трьох сіл — Димне, Солончак і Тинків оголосили нагороду тому, хто вб'є ведмедя-шатуна, що занадився тягати худобу і розоряти пасіку. Отримати більш докладні пояснення і обміняти ведмежу голову на нагороду бажаючі могли в корчмі «Край дороги». Запитувати господаря.

Спершу я повернувся до Аристарха і дізнався, де знаходиться згадана корчма. А потім поцікавився, як у людини що знає принца Ніколаса краще, ніж я сам, чи вважає дворецький мене здатним впоратися з лісовим хижаком?

Відповідь підлестила самолюбству. Аристарх був певен, що для моєї високості це як чхнути. Тож порадив не розмінюватися на дрібниці і взяти попутно ще якесь завдання. Пристойніше. А ще порадив йти пішки. По-перше, — це недалеко. А по-друге, — аргамак Вітер останнє цінне майно, яке залишилося на господарстві, і краще ним не ризикувати.

Спершу я вирішив, що порада розумна, але зараз — тупаючи бруківкою — замислився. Це що ж виходить? Коня він пожалів, а мене — не шкода? Чи старина Аристарх справді аж так упевнений в моїх можливостях? А коня порадив не брати, щоб його не вкрали, поки я буду по лісі шастати?

Ну, як би там не було, а змінивши парадний каптан на простий, зате міцний, дорожній одяг, я вирушив до перехрестя пішки.

Сонце пригрівало, вітерець приємно обдував обличчя, підкови на підборах неголосно і розмірено подзенькували об камінь... Перепелиці навперебій запрошували відпочити: «Спати-підемо, спати-підемо». Жайворонок, навпаки, заливався весело, радісно. А мене не покидало відчуття нереальності всього, що відбувається. Ну, не буває так! Не буває! Тому що...

Чи буває?

Про загробне життя людям відомо ще менше, оскільки ніхто звідти, за весь час існування людства, ні разу не повертався. Але вірять же... Багато тисяч років вірять. Мільйони або навіть мільярди християн у всьому світі. Та й інші релігії подібну туфту втирають парафіянам на різні голоси, і нічого — ведеться народ. Ще й гроші платить. Зараз, правда, злегка охолонули, а раніше ж всерйоз готувалися. Ті, хто міг собі це дозволити... Укладали в могилу все — від ножів і гребінців, до коней і наложниць.

Так чому б не існувати і паралельним світам? Суто теоретично? Зворотне ж не доведено. Ну, а якщо вони є, то перенесення з одного в інший питання лише часу і техніки.

Та й заперечувати мені випало не байку, десь кимось розказану хоч з амвона, хоч з трибуни, — а реальність, дану у відчуттях. Очі закрити і промовити «цур мене, не вірю», не вийде. Надто вже натурально все. Як сказано, хоч сто разів повтори «халва», в роті солодше не стане. А тут — усе навпаки. Так нудотно, що аж зуби ниють. А від халви чи чогось іншого — яка різниця?

Одна лише муха чого вартує! Як причепилася, зараза, ще в замку, так і не спекаєшся. Замучився відмахуватися.

Ну, а з іншого боку — якщо чесно, я куди більше розіграшу побоююся, а проти перенесення — зовсім не проти. Пригоди люблю, з іграшок завжди вибираю про середньовіччя — де мечі, стріли і трошки магії. А лазери-шмазери чи вогнепальну зброю не дуже поважаю. Інший темп і швидкість реакції. Мені ж хочеться спокійно, розважно проходити квести... подумати, підготуватися. А якщо щось не так, або не на тих нарвався — відбіг на десяток кроків і вже в безпеці.

Так що все це, немов зумисне для мене створено. Одна тільки ложка дьогтю не дає поласувати запропонованою бочкою меду — думка: я ще живий, чи це вже душа розважається в потойбічному світі, на полях Вічного полювання? Простіше кажучи — я ще існую чи вже не зовсім? Зворотний перенос можливий? Хоча б теоретично? Чи я тут назавжди?..

Ото ж бо... Думай голова, картуз куплю. І не забувай під ноги дивитися, а то і навернутися недовго!

Зачепившись чоботом за камінець, що випнувся з полотна дороги, я справді мало не запоров носом. Ледве встояв... Зате струс і міцне слівце допомогли прийти в себе. Досить шмарклі жувати... Бог не видасть — свиня не з’їсть, розберемося по ходу. А поки, взявся за гуж, не кажи, що сани не ті. Тим паче, прийшов уже.

Корчма «Край дороги» нічим не нагадувала звичну з фільмів приосадкувату, криту соломою хатину, з парочкою підсліпуватих віконець. Мабуть, то були зимові варіанти, а я зараз мав можливість спостерігати, так би мовити, прототип літнього, відкритого кафе.

Широка, сяк-так обстругана дошка, з нашкрябаним на ній вугіллям написом, була прибита до розлогого дубу, що ріс метрах у десяти від перехрестя. До речі, єдине вціліле дерево на сто метрів навколо. Решта були спиляні на різну висоту, в залежності від того, яка роль їм відводилася — стола чи стільця.