Королівство у спадок

Розділ 10

Очам страшно, а руки роблять. І з чого я вирішив, що кантуватиму цей ящик цілих п'ятдесят хвилин? А десять не хочете? Після двох десятків обертів, я так призвичаївся, що процес став практично безперервним. Тільки й чулося:

— Бух… бух… бух…

— Ніколаїсе, ти де? — гукнули мене згори. — Чим ти там грюкаєш увесь час?

— О, ти вже повернулася? Так швидко? — здивувався я.

Схоже, не лише мені вдалося пришвидшитися. Дівчина також легка на ногу. Втім, чому я дивуюсь. З такими ніжками тільки й… Тьху! Знову мене не в той бік повело?

— Повернулась? — перепитала Леонідія. — Звідки? Я нікуди не ходила... Ну, де ти там? Давай вже вилізай.

Не зрозумів? Якщо вона нікуди не ходила, то як саме я маю вилазити? Втім, це вже неважливо. Бо потопаючі взяли порятунок у свої руки.

— Зараз… Ще кілька разів «гепну» цю скриню і вилізу.

— Скриню?

Глуха вона чи просто блондинка? Навіщо щоразу перепитувати?

— Зараз сама побачиш!

Ящик слухняно ще тричі перекотився з боку на бік і встав акурат під краєм пролому. Я підняв голову і переконався, що так — Леонідія справді натуральна блондинка. І що інтимні зачіски не винахід гламурних дівиць третього тисячоліття. Тут зону бікіні теж старанно доглядають.

— Ой… — дівчина відступила від краю, а мені впав на голову широкий шкіряний ремінь. — Тримай… Не бійся. Він міцний. Коня витримає. Перевірено…

— Звідки? Невже у млині хоч щось уціліло? — здивувався я. Але вже зрозумів. Ремінь був не суцільний, а набірний. У тому сенсі, що складався з багатьох сполучених між собою шкіряних смуг. А смуги точнісінько такі, як на спідниці амазонки.

Я ще в дорозі звернув увагу на дивний покрій цієї частини одягу. Широкі, в два пальці, шкіряні стрічки не були пришиті до пояса, а почеплені на безліч петель, нашитих на нього, як гачки, у шаховому порядку. Тримаючись за рахунок потовщення у верхній частині. Трохи дивно, але не більше. Мода і не такі виверти іноді демонструє. І тільки тепер зрозумів, що це не примхи степових кутюр'є, а старанно продумана амуніція воїна. Оскільки спідниця в потрібний момент майже легким рухом руки здатна перетворитися на довгий та міцний ремінь. Наскільки довгий? Ну, я бахрому не перераховував, але навіть на око спідничка амазонки складалася не менше ніж із півсотні смужок. Довжиною — на долоню вище за коліна. Тобто сантиметрів тридцять. Складаємо, віднімаємо та маємо, як мінімум, десятиметровий ремінь.

Вхопився, смикнув. Не піддається. Значить, за щось закріпила. Добре…

Вліз на скриню. Викинув нагору спис. Потім ще раз смикнув, перевіряючи надійність, і поліз назовні.

Все спрацювало на відмінно. Без сюрпризів. І скриня не розсипалася, і ремінь не луснув, і навіть напівзогнилі дошки підлоги витримали, не обломилися.

Леонідія зробила крок до мене з простягнутими руками, бажаючи чи то обняти, чи відібрати свою частину гардероба, але тут мої інстинкти буквально заволали: «Біжи!» Та що там «заволали», зойкнули поганими голосами.

Не кажучи ні слова, я метнувся вперед, згріб дівчину в оберемок і так швидко, як тільки міг, вилетів разом із нею назовні. Там, майже відразу не потрапив на потрібну сходинку, і вниз ми вже скотилися стрімголов.

А коли впали в траву, Леонідія яка нічого не зрозуміла, застосувала якийсь хитрий прийом, внаслідок чого я ще трохи пробороздив мордою землю, а дівчина з переможним криком всілася мені на спину.

Але тішилася недовго. Тому що буквально наступної секунди позаду пролунав тихий, жалібний схлип, що перейшов у огидний скрип. А коли ми озирнулися, то побачили, як руїни млина складаються, наче картковий будиночок. Буквально на очах перетворюючись на купу гнилих балок та дощок. Викинувши при цьому вгору хмару моторошної, жирної кіптяви. Немов, разом із останнім зітханням, мертвий млин покинула його чорна душа. І судячи з насиченості кольору, навіть важко уявити, скільки зла діялося тут... під тихий шелест крил і розмірений скрип жорен.

— Діво Войовнице! — пробурмотіла амазонка, роблячи дивні паси. Мабуть, ті, що відганяють нечисть та інших дияволів.

— Ага… Ізиди… — зобразив і я «козу» про всяк випадок.

На щастя, вітер дув в інший бік, тож задоволення подихати огидною субстанцією нас минуло.

— Спалити б усе… — промовив мрійливо. — Але, боюся, що на цю гниль ніяких сірників не вистачить.

— Спалити? — Леонідія знову вдала луну. — Можна й спалити… Є у мене сувій «Чистого полум'я». Придбала в Соробоні… в одного учня чарівника… при нагоді. Надто вже тому бідоласі похмелитися треба було. Але все одно нижче п'яти шилінгів не спустив.

— Свиток? — повторив я й усміхнувся. Схоже, це заразне. У сенсі постійно перепитувати.

Амазонка по-своєму зрозуміла і про всяк випадок пояснила.

— Ні, ти не думай. Він справжній. Я потім показувала торговцю магічними речами, то він запропонував викупити за повноцінний дукат.

— Отже, справжня ціна ще вища. Не шкода?

Дівчина знизала плечима. Мовляв, дурне питання. Звісно, ​​шкода. Але якщо треба. Сунула руку в торбинку і витягла невеликий, трохи більше сигари, скручений у трубку, пергамент.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше