Королівство у спадок

Розділ 11

— Ніколаїс ...

— Що?

— Скажи, а чому ти подарував мені шаблю? — схоже це питання завдавало Леонідії більше неспокою, ніж я думав.

— Ну, мабуть, тому, що в підземеллі, окрім нас двох, нікого більше не було, — пожартував я.

— Смішно… — не прийняла вона жартівливого тону. — Я думаю, що ти вчинив так, бо не знаєш про її справжню цінність! А мені не хотілося б з цього скористатися.

— Перестань… — знизав плечима. — Я ж не сліпий. Бачив, скільки на піхви блискучих камінців наліпили. Думаю, дукатів сто... за неї дадуть не торгуючись.

— О, Діво Прародителько! — Вигукнула амазонка. — Сто?! Ти у стільки її оцінюєш? Ніколаїс!.. Втім… — вона трохи понизила тон. — Ти ж чоловік. Звідки тобі знати про наші реліквії. Так ось ... Це — «Місячний полиск»! Шабля принцеси Констанції! Яка вже біля сто років, як вважається зниклою. Так… З інкрустації випало кілька самоцвітів, але справжня цінність не в них, а у клинку! Войовниці, що йде в бій із цією шаблею, не страшні ворожі мечі. А воєвода, озброєна Місячним Полиском, завжди приведе свою армію до перемоги!

Очі дівчини заблищали від збудження, а долоня мимоволі погладжувала ефес.

— Тим більше, — поквапився я вставити репліку, доки градус фанатизму не став ще більшим. — Сама ж кажеш, що це жіноча зброя. Значить, для чоловіка не годиться. Отже, все справедливо. І ще... Пам'ятаєш шепіт, що покликав тебе до підземелля, і якого я не чув? Ти не думаєш, що це саме шабля до тебе озвалася? Може, вона сто років томилася там, чекаючи, коли поряд опиниться амазонка?

Добре сказав. Аж самому сподобалося. Леонідії подібне пояснення точно не спадало на думку.

— І якщо зброя сама тебе обрала, то не думаю, що вона погодилася б висіти біля пояса чоловіка. Тож давай більше до цієї теми не повертатись. І ще... Як запасний варіант. Не відаю, як добре ти знаєш характер чоловіків, тому відкрию тобі одну страшну таємницю. Жоден з нас ніколи не зізнається, що скоїв дурницю... Тим паче, перед вродливою дівчиною.

Леонідія промовчала, але в погляді амазонки з'явилося щось подібне до поваги. Вперше за весь час ми разом.

Ну, хоч якийсь плюс. Крім смарагду в кишеньці пояса. Повторюся — не те щоб я мав на блондинку далекосяжні види і плани, але покажіть мені пальцем хлопця, який, перебуваючи на відстані витягнутої руки від напівоголеної красуні, не думав би про продовження знайомства. Більш тісному та приємному…

Яр був уже видно, коли амазонка знову мене гукнула.

— Ніколаїс ...

— Миколо… Можна — Коля…

— Що?

— Кажу, дуже довго. Незручно у бою вимовляти. Ні-кола-іс… Ні-двора-іс… Поки виговориш, уже й не треба буде.

Дівчина замислилась. Цікаво натяк уловила чи лише над видимою частиною айсберга розмірковує.

— Так… Ти маєш рацію… Коля… Ми теж родинне ім'я в бою не використовуємо. Тільки таємні, військові прізвиська, які сестри одержують при посвяченні. Дякую за довіру.

Угу. За довіру подякувала, але свого імені не назвала. І натяк про можливість спільних дій не прокоментувала.

— Мені почулося чи ти сказав, що маєш королівство викупити?

— Почулося…

Грубувато, мабуть, але я не набиваюся в друзі. Двічі, принаймні.

— Як це? — Леонідія прискорила крок і порівнялася зі мною. — Я ж точно чула!

— А навіщо тоді перепитуєш?

Від такої відповіді дівчина зупинилася. А мені реально стало до лампочки. Не знаю, що саме розлютило — мабуть, за сукупністю. Але весь цей світ з його пригодами раптом здався одним великим фарсом. Комедією… у якій я чомусь змушений зображати головного клоуна.

На щастя, з'ясування стосунків не було, оскільки ми якраз підійшли до яру. Дном якого неквапно жебонів доволі широченький струмок. Одним кроком не переступити. І від побаченої чистої води у мене так нестерпно засвербіло тіло, що все інше відійшло на задній план. Вірно казав Козьма Прутков, що одна зі справ, яку, почавши дуже важко припинити — це чухати, де свербить.

Навіть не пам'ятаю, як униз злетів. Як одяг скидав також. Одна тільки думка билася в голові: якнайшвидше впасти у воду і дозволити їй змити з себе бруд, слиз, кіптяву, невпевненість, втому... І пішло воно все.

— Матусю рідненька!

Джерельна вода обпекла таким крижаним холодом, що я буквально злетів над нею. Але закон земного тяжіння повернув назад!

— А-а-а!

Це вже пізня реакція. Насправді вдруге не таке страшно. Плескати із задоволенням не вийде, але десяток-другий секунд можна витримати. Зате таке просвітлення настало, наче щойно склав неймовірно складний іспит. І разом із розчерком викладача, з голови вилетіло все, що насилу запхав туди за останні кілька діб.

— Уф! Добре…

— Правда?

Леонідія стояла неподалік і, схиливши голову до плеча, з цікавістю розглядала мене. Немов уперше бачила. Втім, у такому вигляді таки вперше. Як і я її... У воду дівчина ще не залізла, але оголитися встигла.

Даремно я хвалив майстерність бронника, який карбував лорику амазонки. У натуральному вигляді Леонідія виглядала набагато привабливіше. І збуджуюче. Не до темряви в очах, як під дією отрути в підземеллі, але цілком достатньо, щоб миттєво зігрітися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше