Королівство у спадок

Розділ 17

— По-перше, — не бачу нічого смішного. А по-друге, — це неввічливо. І вказує на погане виховання… — зауважив я буркотливо. — Тоді як старші мають надавати молоді приклад. Ми ж на вас рівняємось.

— Вибачте великодушно, ваша милість, — вибачився за обох лісник. — Просто немає жодного ведмедя. Це Ігнаціус іноді накидав на Лавра личину, і той лякав лісорубів. До того ж, магу весь час мед потрібен… каже, не може думати без солодкого. А нам, з капітаном, м'ясо. Грошей немає... Жалування востаннє ще минулої зими отримали, от і доводилося грабувати селян. Вулики розоряти і худобу різати. А у ведмежій шкурі це набагато зручніше, ніж у власному вигляді.

— Так, — підтвердив маг, бачачи недовіру в моїх очах. — Все так і було. Але ми зайвого не брали. Це вже селяни самі вигадують, щоби податки не платити. Мовляв, нічого немає, все лісовий звір зжер.

— Ну, ви даєте… старі розбійники. З вами не скучиш, — мені теж стало смішно.

— До речі… — дістав із пояса знайдені в підземеллі монети і поклав рядком на стіл. — Сподіваюся, цього вистачить для початку? Щоб заборгованість сплатити? Навіть перед Лавром?

— З лишком… — підтвердив маг. — Повноважні. Ще імперські.

Тут я згадав про суперечку з амазонкою і зажурився.

— Що таке? — здивувався метр Ігнаціус. — Шкодуєте за втраченим мішком зерна?

Довелося розповісти.

— Ну, це можна виправити, — погладив бороду чародій. — Дженкінсе, відкривай свої засіки. Репутацію принца рятуватимемо.

— А це обов'язково? — навіть сліпий помітив би, що лісничий від цих слів не в захваті.

— Оглух, чи що? — Підвищив голос маг. — Справа честі… — а потім, для більшої переконливості, додав тоном нижче. — Ми ж не можемо дозволити його високості вдарити мо... еее, обличчям у бруд перед дівчиною. Так що не мнися.

Перед такими аргументами Дженкінсові довелося поступитися.

— Гаразд. Ходімо… — зняв зі стіни величезний ключ і вийшов.

Ми з магом потопали слідом.

Лісничий звернув до міцної будівлі, яку я вважав коморою. Відчинив двері і жестом запросив мене увійти.

Всередині панувала густа напівтемрява, так що якийсь час я був майже сліпий, розрізняв лише  безліч невиразних і незрозумілих силуетів, навіть не уявляючи, чим би вони могли бути. Мішки, лантухи, кошики або скрині. І вже тим більше не міг зрозуміти, чому це добро так хаотично звалене, а не розкладене вздовж стін. Зовсім не схоже на акуратного господаря.

— Темно як у...

— Зараз підсвічу… — озвався маг раніше, ніж я закінчив фразу, а наступної миті вгорі, під склепінням виникла невелика кулька вогню. Наче стоватну лампочку врубали.

А коли очі вкотре пристосувалися до зміни освітлення, я видав здавлений зойк і мимохіть відступив до дверей, поквапно намацуючи руків’я меча.

Ні, мозком я розумів, що ці милі дідки не могли так банально заманити мене в пастку, — куди простіше було отруїти за обідом, але розум довго обдумує інформацію, а інстинкт спрацьовує миттєво. І коли побачив перед собою купу атакуючих звірів, то й зреагував відповідно.

— Твою ж дивізію! — прошипів крізь зуби. Розчепити їх я все одно не зміг би.

Усе приміщення займали опудала. Багато… Принаймні так мені здалося. Кілька ведмедів, п'ять дужих вовків, пара величезних вепрів, лось, дві рисі. Над ними розчепірили крила і націлили пазурі пернаті хижаки — орли, яструби, сови...

Одним словом, вражаючий звіринець. Особливо, якщо так, без підготовки. І як це розуміти? Тест на вошивість? Літні люди-розбійники вирішили подивитися чи не обробиться моя високість з великої несподіванки? Витівники, мля ... А головне, як реагувати? Видати їм усе, що я з цього приводу думаю, чи продемонструвати цілковитий пофігізм?

— Ух ти! — зобразив на морді захоплення і обернувся до жартівників. — Шикарно. Чиї трофеї?

— Його, — кивнув на Дженкінса маг. — Чиї ж іще. Він полює, а я повинен зберігати. Стільки магічної енергії вгатив — палац побудувати можна. Добре, хоч щось придасться. А то лише місце в коморі займають.

— Ну, щодо місця не варто хвилюватися, у замку порожніх кутів на десять таких колекцій вистачить. Якщо Дженкінс не заперечує, то можу все забрати. Але ж ви не за цим мене сюди привели?

— Певна річ, ваша високосте. Вибирайте ... який з клишоногих більше подобається.

— Не зрозумів?

— Що саме? Вам трофей потрібен, не мені… Ось і вибирайте. А якщо про обман турбуєтеся, то це дарма. Селянам же не шкіра потрібна, а щоб звір пустувати перестав. Правильно? Правильно. Отже, завдання буде виконане. Чи чесно… Гм… Може, вважаєте, краще буде розповісти всім, що ніякого ведмедя не було, а шкоду селянам завдавали ваш придворний маг і капітан королівської гвардії? — метр Ігнаціус розвів руками. — Втім. Ваша воля. Накажете перед селянами вибачитися?

— Не треба... — заспокоїв я мага. — Думаю, селянам простіше повірити у ведмедя.

Три опудала. Першого — величезного звіра, метрів зо три не менше, відмів одразу. Якби трофей тільки селянам пред'являти, я не соромився б. Такі подвиги корисні для іміджу імператора. Але ж його й Леонідія побачить. А якщо я сам, — нехай кажуть що завгодно, — у житті не повірю, ніби такого велетня можна вбити одним мечем, то й амазонка не дурніша. Тож, якщо вже доводиться брехати, то треба зробити брехню хоча б достовірною.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше