Восьмий розділ. Чи легко повірити в своє щастя

Деніел Аррон

Дурень... Лиш це і крутилося в його голові у мить, коли до графа дійшов увесь сенс скоєного ним абсурду! Ні, епітетів насправді було кілька, але всі вони зводилися до одного. Він — наївний дурень, який забув своє місце! Полізти цілуватися до королеви! Це ж наскільки слід було втратити розум, щоб до такого додуматися! Хоча де там? Думки його тоді явно спали, якщо й ні, то всі вони зосереджувалися лише навколо абсолютно примарного і короткочасного щастя. Спав розум (хоч чи є він у Деніела ще спірне питання), спало почуття самозбереження. Зате гормони не спали, ні! Тестостерон всьому голова! Звучить, як тост!

Ну та не важливо... А от коли рештки розуму прокинулися, його охопив страх. Щойно своєю безглуздістю він просто взяв і знищив усе... Перекреслив... Спопелив... Всі мрії, всі сподівання і плани.

Звабити королеву! Йому б потішитися за свою чоловічу гордість, яка могла б злетіти на небеса після того, як Енні буквально розтопилася в його руках, але було відверто не до цього. Тепер слід було шукати виходи. Просити пробачення, вигадати якусь маячню або розповісти правду? Він стільки брехав міледі, що чорти в пеклі вже пішли на заготівлю дров для вогнища, на якому смажитимуть бідного графа.

Ні, однозначно правду.

Один лише мимовільний погляд на королеву змусив знову себе проклясти, цього разу майже вголос. Холодна, далека, чужа, вона куталася в шаль і явно почувала себе ніяково з ним. А ще вчора вони весело сміялися, а ще зовсім нещодавно танцювали на терасі, а він купався у теплі зелених оченят.

— Я кохаю тебе, Енні Ітеліона Вілсон, — наче вирок пролунали власні слова. Бо ж якщо Енні не відчуває нічого, то ці слова справді стануть йому смертним вироком. Кохати королеву не можна. Торкатися не можна. Можна вірно служити. Все. Це їй дозволено обирати. Не йому.

— Чому ти вічно приймаєш рішення за мене? Яке ти маєш право говорити за мене? Ти спитав мою думку? Чи твої переконання важливіші ніж те, чого бажає твоя королева? Твоя... кохана жінка... — буквально викрикнула вона, перериваючи потік його безладних вибачень. Як же гарно прозвучали ті слова з її вуст! Кохана жінка! Він просто не міг не усміхнутися, хоч досі не вірив, що вона не злиться. А точніше злиться, але лише на те, що він гадав, ніби щось може їх розлучити... Певно, це справді доля. І ні, однозначно точно це не сон. Хіба таке може приснитися?

— Як же Берт? — спитав, грішною справою подумавши, що йому могла б дістатися роль коханця королеви. Брр.

— Я чесно намагалася, але не можу, — зітхнула скрутно, похитавши головою. — Він для мене друг юності і не більше, не хочу, щоб був нещасним. Відмовила йому ще першого січня. Думаю: Ніколіна скористається шансом. Правильно зробить. Він вільний. А я дуже сильно кохаю іншого чоловіка.

Все... Все інше було просто не важливо. Вона обіцяла подумати? Він не дозволить! Або ж навпаки зробить все можливе, щоб Енні збагнула: вони створені одне для одного. І тільки, якщо вона дасть йому шанс (а судячи з її реакції до того все йшло), він нізащо ніколи не змусить її пошкодувати. І вже дуже скоро для Берта в житті королеви не залишиться місця. Він буде всім для неї, абсолютно всіма, кого вона забажає. Для його маленької міледі. Тепер схоже справді його.

Та ніч була прекрасною. Вони довго лежали на дивані, міцно обнімаючись. Енні горнулась до нього, мов від цього залежало її життя, сяяла справжнім непідробним щастям і з радістю відповідала на його поцілунки, а він досі не міг повірити в реальність того, що відбувалося. Не міг надихатися нею. Боявся задушити в обіймах, вона ж така тендітна, але водночас не обнімати, не гладити волосся було вище його сил. Вище його сил було не цілувати її. Байдуже куди. Вуста, чоло, щоки, шийка... Вже боліли губи, а він цілував. І все одно було мало. Енні теж цілувала свого коханого графа і від того десь у глибині всієї його сутності зривалися маленькі феєрверки. Губи боліли й від усмішки, а не усміхатися він також не міг.

— Все це мені сниться, так? — врешті порушив тишу тихим ніжним запитанням.

— Можу розбудити, — лукаво озвалася вона, боляче смикнувши його за волосся (брешу, зовсім не боляче), і одразу ж солодко поцілувала ледь колючу щоку.

— Не варто, — тихо засміявся він, прилинувши до її вуст у ніжному поцілунку. — Я навіть мріяти про це не міг...

— А я мріяла, — прошепотіла вона.

Щастя... Ніжність... Кохання... В його серці не вміщалося стільки почуттів. Саме цієї миті він заприсягнувся собі до кінця життя робити цю неймовірну дівчину щасливою, бо вона — найцінніше, що було і є в нього.

Коли стрілки на годиннику показали пів на четверту ранку, а Енні мирно заснула в його обіймах, граф збагнув, що засидівся. Ніжно поцілував свою чарівну королеву, гадаючи, як би це встати, щоб не розбудити її, але вона все одно прокинулася.

— Тобі необхідно відпочити, щастя моє. Мені слід йти, — прошепотів на вушко, смішно його цілуючи. Ітеліона весело усміхнулася, мимовільно потерши вухо, і коротко кивнула, звільняючи чоловіка від обов'язку бути її подушкою.

— Тоді до завтра, коханий, — сонно кивнула вона, підтягаючи ковдру, якою вони вкривалися, вище, готова продовжити спати прямо на цьому дивані.

Аррон на мить закляк.

— Повтори... — прошепотів ледь чутно, пильно поглянувши у чарівні зелені очі.

— До завтра, — слухняно виконала вона і, розплившись у лукавій усмішці під вичікуючий погляд Дена, особливо ніжно додала: — Коханий...

Серце графа було не в змозі витримати стільки одразу, тому ризикувало зупинитися навіки. Але це була б дуже безглузда смерть — вмерти від щастя! Курям на сміх! Це стало б сенсацією століття! Історія увійшла б у світову міфологію, прикрашена байками.