Королівство у спадок: нагорода чи покарання. Книга 2

Десятий розділ. Нелегкі рішення

— Міледі, будь ласка, ходімо, — майже пошепки попросив Деніел, тінню ступаючи за мною.

Придворні застигли, ловлячи кожен наш жест, кожне слово. Ще не один день їм знадобиться на промивання наших кісточок.

— Граф Аррон має рацію: вам краще піти і добре обдумати почуте, — не вгомонився батько. — Хоч ви й звинувачуєте в усьому мене, думка, сказана вам радниками, спільна. Єдине правильне рішення, яке захистить і вбереже Лантонью, — стати дружиною графа Діліана. Ви хочете бути видатною правителькою. Всім доводиться чимось жертвувати заради величі... Пора уже зрозуміти... — буквально виплюнув мені у обличчя герцог Алвінський. Влада... В що вона перетворила нашу сім'ю? В що перетворила моє життя? Ця вічна боротьба виснажувала, забирала рештки моїх сил. Вона була нічим іншим, ніж божевільною сутичкою характерів, переконань і людських его.

— Ваше нездорове захоплення вашим слугою... — на цьому місці Філіпп принизливо зиркнув на Дена, — ставить під сумнів честь династії і наші порядки. Ви маєте подорослішати і почати думати, як королева. Я кажу це, як батько.

— Раджу не кидати мені виклик необдуманими словами! — просичала я, ледь стримуючи в собі феєрверк з почуттів, далеких від приємних.

— Енні, прошу: не треба — зовсім не чутно прошепотів Ден, намагаючись перервати нашу з батьком на вісімдесят відсотків безмовну баталію.

— Якщо ви не чуєте мене, то може інші зможуть розкрити ваші очі! Всі знають про те, що Деніел Аррон, фаворит Вашої Величності, був добрим другом принца Роберта і слугою королеви-вдови. Ваша Величність, наблизивши до себе зрадників і шпигунів, підписала Лантоньї смертний вирок! — твердо стоячи на своєму, герцог душив мене своєю сильною енергетикою.

— Той, кого ви назвали шпигуном і зрадником, врятував моє життя! — якими силами я змушувала себе не кричати, а лиш сопіти і карбувати слова, не знаю. В уяві я вже тричі розгромила Тронну залу. Як можна бути такими сліпими, щоб зневажати мого найвірнішого захисника?! — Він, на відміну від вас, довів свою вірність не словом, а ділом! Я вимагаю, щоб ви негайно вибачилися!

— Ваша Величносте, лишіть, — знову втрутився Аррон, зловивши мене за лікоть, коли я в пориві суперечки сіпнулася, бажаючи різко наблизитися до Його похмурої Світлості. Завдяки жестові Дена цього не відбулося і мені вдалось зберегти дипломатичну відстань (хоч щось з дипломатії ще зберігалося), інакше б наші дебати походили на сімейні сварки і були б ще більшим посміховиськом, ніж вони є тепер. Ну і, опинившись в небезпечній близькості, я могла б спровокувати Філіппа Вілсона скоїти непоправне в цілях виховання (колись, пам'ятається, батько вже намагався прилюдно мене покарати, замахнувшись, щоб вдарити. Хвала небесам, Ден тоді також встиг мене врятувати). Однак, цей жест графа не залишився непоміченим: якщо йому дозволено прилюдно мене торкатися, отже... Так, плітки підуть ще яскравіші, ніж ходили до того. І, збагнувши це, Аррон не став відступати: продовжував м'яко тримати мою руку, цим легким дотиком запевняючи мене в своїй підтримці, вселяючи силу й спокій. Герцог на те лише хмикнув.

— Я не сказав нічого, що б не було правдою, а за правду не вибачаються!

— Енні, ходім, — пошепки буквально благав «зрадник», як його несправедливо обізвали, стиснувши мою руку міцніше. — Прошу вас: не варто. Це провокація.

І я, дослухавшись до коханого, не стала затримуватися. Лише кинула наостанок:

— Як шкода, що ви так і не прозріли. Ви бачите лише перепону, мішень, загрозу вашій владі. Але не забувайте, що не граф Аррон розлучив вас зі мною. За це можете дякувати власному его. Ви втратили дочку, але переживаєте через втрату регентства. Що мені вам сказати? Дуже шкода...

Без радості прослідкувавши за тим, як змінюється переможний вираз обличчя батька задумливим, я більш не слухала його відповіді. Просто вийшла, тікаючи від прискіпливих поглядів тих, для кого мої почуття нічого не вартували.

Пронеслася палацом, більш не бачачи перед собою нічого, окрім скопійованого пам'яттю обличчя тата. Влетіла в кабінет, від гніву зриваючи з шиї намисто і жбурляючи його просто на пухнастий килим собі під ноги. Зігнати на чомусь злість було так необхідно!

Деніел за мною не зайшов, хоч я точно знала, що він супроводив мене до дверей. Певно, дав можливість побути наодинці зі своїми думками, за що я була йому вдячною. Наша романтична історія, наші ідеальні стосунки так нахабно намагалися зруйнувати, що я відчувала себе винною перед коханим. Той вечір я провела, тотожно обмірковуючи свої почуття, згадуючи історію, настанови дядька (який завжди підтримував кохання і любив Дена), батькові і материні доводи... Люс старалася не дихати, щоб не збити з потрібного ладу, але не покидала: присутністю своєю підтримувала. Ближче до ночі я все ж передяглася в спальний костюм — такий собі аналог нічної сорочки з ажурною кофтинкою і широкими штанами з високим станом, у які, власне, ховалися поли кофтинки. Відкриті плечики, але довгі рукавчики, рівненький рядок ґудзиків замість корсета, м'яка блискуча тканина і довгі вільні штанини — мої швачки перевершили себе, але дуже потішили мене такою обновкою. Загалом ескізи були привезені послами поміж інших дарів. Подібні костюми уособлювали моду далеких держав на півночі, для наших звичаїв такий одяг був дикістю, але мені сподобався і тому вирішила: спатиму модною.

Не дивлячись на всю мою красу, Морфей обніматися не йшов. Станцювавши полонез від безсоння у ліжку, закинула спроби заснути, і сіла за державні справи, принісши теки з паперами собі в спальню. Думалося мені нині досить добре, хоч голова трохи й боліла. Люс за компанію теж не спала і крутилася навколо, знайшовши собі теж якесь заняття. Я на неї особливо й не зважала.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше