Двадцять четвертий розділ. Траур

Енні Вілсон

Третє січня... Ця дата чорною міткою вбилася мені в пам'ять. День, коли я ледь не втратила життя. День, коли втратила свою невинність. Її вбили. Отруїли. Спаплюжили. Знищили. Розтоптали...

Цей жахливий день розпочався прекрасно. На відміну від усіх попередніх, коли я була змушена вдавати саму привітність і втрачати свій час на люб'язність з недалекими вже ненависними мені всеможливими принцами, нині в мої плани не входило спілкуватися з тими, хто мені не приємний. І навіть одяг я обрала яскравий та світлий, припинивши кутатися ледь не в паранджі, щоб захистити себе від прискіпливих поглядів незнайомців, які були мені липкими, дратували і навіть сердили (і погляди, і незнайомці в загальному).

Прийом видався чудесним. Легка музика бадьорила, спілкування з Люс і знаттю веселило. В пам'яті все ще лунали дзвінкі дитячі голосочки. Сьогодні дітки під керівництвом графині Аррон мене дивували піснями і віршами, які вони вивчили і репетирували цілий місяць, щоб привітати свою королеву. Я навіть розчулилася! Варто зауважити, Амелда оцінила шанс, що я їй дала. З нею життя у цієї малечі стало ще більш яскравим, вона постійно вигадувала якісь конкурси, нові ігри, клопотала про безпеку і належні умови, ніби старалася віддати материнську любов, що не зуміла подарувати власним синові і доньці. С'юзен скоро стала її головною помічницею, але не тому, що була їй родичкою. Дівчина насправді заслужила це, бувши дуже старанною, уважною і відданою справі. Спостерігати за ними сьогодні було насолодою. Нарешті вони сяяли щастям. Якби ж ще став щасливим Ден...

Сонце виблискувало в золотих кучерях графа Аррона, що сидів неподалік від мене, спостерігаючи за всім. Іноді ловила на собі його гарячі погляди і це, на диво, мене не дратувало, як у випадку з заморськими принцами, а навпаки тішило. От і зрозумій себе!

Фруктовий сік смачний, як ніколи, закінчувався швидко й служниця раз у раз доливала ще і мені, і Люсенії.

Саме в таку мить відбулося дещо жахливе.

Я лиш встигла взяти до рук кубок, як враз у залі, перекрикуючи музику, пролунало:

— Міледі! Не пийте!

С'юз, немов дика кішка, у два стрибки подолала відстань через весь хол і збила з ніг служницю, що була переді мною. Я завмерла, вражена і спантеличена. Зиркнула на Дена, але він теж явно нічого не розумів.

— Ваша Величносте! Отрута! — пролепетала вона, не в змозі сказати щось ще.

Я злякано поглянула на кубок, в якому плескалася яскраво-гранатна рідина. Піднесла його до свого носа, вдихаючи фруктовий аромат. Нічого дивного.

— Міледі? Ви не пили? — Ден, що, подібно С'юз, вмить опинився поруч, вихопив напій з моїх рук і тривожно глянув у моє обличчя.

— Н-не пила... — прошепотіла непевно, помітивши, як в унісон полегшено видихнули брат і сестра. І в цю мить... Ні, що сталося далі, я навіть не хочу згадувати. Втім, забути мені не під силу.

Праворуч від мене роздався надривистий кашель. Він пролунав так різко, що я мимоволі підстрибнула.

— Люс? Люс? Що з тобою? — злякалася я, повертаючись до вірної камеристки. Нещасна кашляла так сильно, що не змогла відповісти. Вона випустила кубок з рук, фруктовий сік розлився по килимі червоними плямами. Такими ж червоними, як і кров, що враз потекла з носа дівчини.

— Вона випила отруту! Лікаря! — прокричала С'юзен, підхоплюючись. Дівчина, що її раніше утримувала сестра Дена, кинулася тікати. Все відбулося настільки раптово, що цього навіть ніхто не помітив. Лиш боковим зором я узріла, як вже в дверях втікачку перехопила графиня Аррон, що з’явилася тут хвилину тому і встигла збагнути, що сталося.

Що було далі я вже не знала. Лиш потім дізналася, що зрадницю Амелда передала охороні, а ті постаралися замкнути її в темниці. Тоді мені було до того байдуже. На моїх очах, майже на моїх руках, помирала вірна подруга. Помирала від отрути, яка була призначена мені. І я нічим не могла їй допомогти. Коли лікар, розпашілий і червоний, вбіг у залу, Люсенія бездиханно лежала на землі, куди перед тим впала, здригаючись від кашлю і больових конвульсій. Немов у тумані я бачила те, як цілитель присів біля нещасної, шукаючи пульс у неї на руці, на шиї... Але чи можна знайти те, чого немає?

— Вона мертва... — пролунали слова, що стали моїм вироком.

Вона мертва... Мертва та, кого я вважала сестрою. З ким прожила багато років пліч-о-пліч. З ким ділилася таємницями. Кому довіряла навіть тоді, коли мою віру в людей було вбито.

Вона мертва. Вмерла не від хвороби, не від старості. Стала першою, кому довелося віддати за мене життя. Прийняти мою смерть. І, присягаюся, що останньою.

Я бігла... Підхопилася і вибігла геть, не помічаючи людей, що стрічалися на шляху. Не чуючи голосів, що линули вслід. Я тікала. Від калюжі крові. Від болю. Від спогадів. Від людей. Від самої себе.

Я не знала, куди бігла. Не бачила шляху крізь сльози. Давно... Дуже давно я не плакала так гірко, так щиро, так надривисто. Я не хотіла приймати реальність. Відмовлялася. Вона була надто страшною. Я прагнула втекти. Туди, де мені скажуть, що це всього лише поганий сон.

Але скільки б я не мчала, це місце не знаходилося. Не було тих, хто міг би розділити мій біль. Забрати те відчуття вогню в грудях, ніби серце смажать на гарячій сковорідці. І в усьому світі я була самотньою в своєму траурі.

— Енні! Енні! Стривай, маленька! Куди ж ти? — увірвався у свідомість знайомий до болю голос. До шаленого болю, яким вибухнула моя душа в ту мить, коли граф Аррон наздогнав мене. Я не одразу побачила його стривожене обличчя, просто не могла проникнути поглядом крізь стіну зі сліз. Коли ж вдалося, реальність нахлинула з новою силою.

— Вона мертва? Вона вмерла на моїх очах! Від отрути, що призначалася мені. Люс моя... Денні, вона ж ні в чому не була винна! За що ж так? — пролепетала, точно не знаючи, чи слова, сказані в пориві, прозвучали правильно.