3.

Ще одна безсонна ніч минула з користю. Вкотре вивчивши всі розділи своєї програми, Мир вже знав на всі сто відсотків, що жодне оновлення не дає “об'єктам” таких сил. Вони не можуть аж так кардинально змінювати коди. Однак радості такі висновки не принесли. Бо якщо не програма, тоді що? 

Вперше в офісі “Корпорації снів” ранок Мира почався не з ароматного зеленого чаю. Ледь не скинувши чашку зі столу, Мир схопив роздрукований листок, де мала б бути інформація по “Фіолет”. Однак, інформації там не виявилось. Розгублена Аня повідомила ще цікавішу новину: “На об'єкт Фіолет нічого немає, по її коду не зареєстровано жодної соцмережі”. 

Стримавшись від надто радикальних висловів в бік секретаря і його правої руки (все-таки за два роки жодних нарікань на роботу), Мир увімкнув не монітор комп'ютера, а старий ноутбук, яким не користувався вже стільки, що кнопка увімкнення старече скрипнула під його пальцем. 

Пошук по коду, по ніку, по секретних даних, які не зовсім законно збирала “Корпорація” нічого не дав. У таємничої брюнетки дійсно не було соцмереж. А алгоритм “XNP” базувався саме на них. Люди настільки звикли ділитись найпотаємнішим, що програмі достатньо було лише систематизувати ці дані – і в результаті отримати доступ до свідомості і основного ключика – сновидінь об'єкта перевірки. 

Коли Мир вперше синтезував необхідні дані і здійснив успішну операцію, успіх вдарив в голову, мов молоде вино. Моральні, соціальні аспекти і навіть порушення закону – не стали перепоною до успіху і гарного доходу. Однак не гроші цікавили Мира. Вони були приємним бонусом. Почуття власної сили, влади над іншими – ось що було таким бажаним і цінним та приносило дивну, незрівнянну ні з чим насолоду. 

І от тепер все це виявилось фікцією. Крихкою ілюзією, яка розбилась на сотні дрібних шматочків. Та зараз ключовим бажанням Мира було знайти відповідь на питання не “Чому?”, а “Хто?”...

Щоб впевнитись ще раз в тому, що позбавило його спокою, Мир знову запустив програму і підключився до профайлу “Фіолет”. За кілька хвилин система повідомила про з'єднання. Не встигнувши навіть обдумати, звідки ж дані на цей “об'єкт”, якщо в нього немає соцмереж, Мир вибрав ситуацію, навіть не дивлячись на назву. Тільки цього разу перевіряти буде не бот, а його аватар. 

Вікно до віртуальної реальності перенесло Мира в просторий кабінет, дуже схожий на аудиторію якогось ВНЗ. Він – екзаменатор, а його студенткою була, звісно ж Фіолет. Вільна закрита сукня приховувала її форми, однак, Мира вони й не цікавили. Він знав, що в кишені – маленький блокнот – “шпаргалка”. Дивлячись в темно-сині, здається з якимось несподівано фіолетовим відтінком очі студентки, “професор” обережно дістає просто з кишені дівчини старенький блокнот. Все йде, як і запрограмовано до моменту, поки Мир з переможним поглядом не відкриває його.

Блокнот списаний рівним гарним почерком.  Там – адреси і телефони, розклад занять та автобусів, навіть список продуктів, які треба купити! Але не формули для екзамену, чи підказки, як мало б бути і як було вже з добрим десятком таких “студенток”. Що ж за чортівня?! Мир стримується, щоб не обірвати сеанс. Ні, він бодай спробує розкусити її!

– Пане професоре, щось не так? – нарешті чує її голос, що звучить без тіні лукавства чи насмішки. Спокійно, упевнено, навіть, здається, зі співчуттям. Надто вже, мабуть, нездоровий вигляд у “професора”. 

– В тебе є соцмережі? – нарешті повертає собі вміння говорити Мир. 

– Ні. 

– Чому? – тон, як на допиті, але які там сентименти, коли одне з двох: або в програмі баг, або він, Мир, збожеволів. Чи, може, є ще й третє?

– Соцмережі надто багато розповідають про нас, – приємний, грудний голос заколисує тривогу, мов мати своє немовля, – навіть те, що ми б ніколи не розповіли на загал…

 Слова і їх значення долітають до Мира, наче через густий дим. Він сам так не раз говорив, тільки трохи іншими словами!

– Що саме ти не хочеш розповідати? 

– Нічого. Бо те, що цінне для мене, іншим – просто сміття. Це як віддати дорогий вам сімейний альбом на витинанку малим дітям. Чи висипати фамільні прикраси сорокам. Вони розтягнуть їх по гніздах, будуть розглядати і голосно скрекотіти. Для них то просто блискітки, а для вас – історія роду, дотик і запах тих, кого вже нема…

Мир відчув, як по тілу розтікається якийсь дивний спокій. М'язи розслабляються, спадає напруга. Це все від голосу і слів “об'єкта”? Ніі, вона – не об'єкт! Бо говорить речі, які він роками носив в собі. Бо говорить голосом, який він вже чув раніше. Тільки от де? 

– Соцмережі – це як клас, а ти – новенька, та ще й відмінниця. Або й ні, бо класу немає різниці, які саме бали в щоденник ставить тобі вчителька. Вони вирішили, що ти жертва – і їм байдуже на те, струнка ти чи пухкенька, вмієш співати, мов оперна діва, чи заікаючись, не можеш вимовити й слова. Їм все одно, яке в тебе ім'я, бо образливу риму можна придумати абсолютно до будь-яких літер. Все, що ти любиш – стає для них слабиною, місцем по якому можна бити. Єдиний порятунок – не показувати нові слабкі місця. 

Клас, школа, шкільні роки…

Мир летить, наче у прірву, в спогади. 

Згадує й новеньку. Що тут такого, в кожного в класі була новенька, яку “діставали”. 

Чи ні? 

Вони ж просто жартували, нічого кримінального. Дружні жарти з винесеною з класу її партою так, наче вони хотіли винести, викорінити її саму, кривляння і сміх, коли вона прийшла на свято в старомодній сукні, розірваний альбом з її малюнками. Малюнки до речі, були геть незрозумілі. Це зараз їх би назвали абстракцією, чи експресіонізмом, чи які там ще є течії. А тоді то здавалось просто мазками на папері. І там так багато було фіолетового. Аж очі боліли… Він пам'ятає, бо саме він, Мир, і шматував той альбом, дивлячись, як з величезних синіх очей з краплинками фіолетового відблиску викочуються краплинками сльози…