III

Це був сьомий день після убивства – 14 липня. Ніч видалася тихою і спокійною. Я разом з сусідами - Миколою та Григорієм робили нічний обхід західного краю села. Теревенили про те, про се, але усі розмови так чи інакше зосереджувалися на здогадках хто ж таки убивця.

-Хіба то чоловік, що жінку силою бере, ще й до горла ножа підставивши… - розмірковував Микола.

-А може йому жодна баба у селі не дає, от він з відчаю й того… - припустив Григорій.

-Та ж то зовсім невдахою треба бути, щоб жодна не давала. Он Люся Балувана, так та всім дає, ще жодному не відмовила, - і чоловіки хтиво загиготіли.

Я вкрай не любив оцих грубих, фамільярних мужицьких розмов. Вони були мені гидкими і непристойними. Між тим обидва співрозмовники увійшли в азарт і сипали злими жартами з приводу статевої спроможності злочинця та розмір його геніталій.  Раптом я відчув нестримний позив до блювоти і поспішивши сповістити своїх товаришів, що буцімто хочу сходити до вітру кинувся у кущі обабіч дороги. Поки біг гукнув, аби мене не чекали – я наздожену.

Спустошивши вміст свого шлунку я важко дихаючи присів. На секунду мені видалося, що стало легше, але то була омана, раптовий головний біль змусив мене обхопити голову двома руками і зціпити зуби , щоб не закричати. Те що відбувалося, далі протягом двох годин я відтворюю по крупинкам, які мені вдалося пригадати. Певно якийсь час я пролежав при дорозі без свідомості, бо коли звівся на ноги від сусідів не було ні слуху, ні духу.

Потім провал у пам’яті. А тоді наче з густого туману до мене стали доноситися плач і крики. Я чув - «Благаю, ні»,  «Тримай, суку», «Миколо лови його»…

Свідомість повернулась, у комірчині мого робочого кабінету, коли я лежав долілиць упершись носом у коричневий килимок. Килимок. Я відкинув його руками і побачив дверцята - заледве їх відчинивши я проник до підвалу. Хвилину довелося чекати, коли очі звикнуть до темряви, а тоді став навпомацки шукати вмикач. З лівої сторони я клацнув по тугій «клавіші» і тьмяна запилена лампа освітила приміщення.

Перед моїми очима постала жахливо-прекрасна картина – на великій дерев’яній дошці красувалися трофеї – обрізані коси. Гладкі, не розпатлані, перев’язані красивими стрічками. Багато-багато кіс. Біля кожної приклеєний папірчик з датою – найперша 1962 року, рік коли я приїхав з міста у це село працювати фельдшером. Мені довелося забути за кар’єру лікаря і покинути інститут, бо Наталя завагітніла і мені потрібно було думати про те, як прогодувати новоспечену родину. Переглядаючи ці страшні дати, я помітив, що між деякими пролягли цілі роки. Декотрі були з примітками – це були міста і села. Ось до прикладу «1975, Херсон» – ми відпочивали там усією родино. Чи ось «1981, Київ» –  мені інколи доводилося їздити у справах.

Міста, села, роки, коси…

Монстром, який ґвалтував та убивав був я – Пащенко Борис Петрович. Але якщо бути більш точним – це був не той Пащенко, фельдшер, який усім допомагав і був просто хорошим хлопцем, ні це був інший Пащенко, інший Борис.

Під час цього одкровення мені прийшов здогад, що мої сусіди напевне впізнали в нападнику мене, а тому ймовірно вже добра половина села узялася до пошуків. Щоб усамітнитися, я закрив дверцята підвалу, перед тим посунувши килимок таким чином, щоб він максимально закрив від сторонніх очей портал у моє лігво.

Окрім здобутих трофеїв тут лежали мішки, ножі, журнали мод і альбом зі старими фотографіями. Дідько він увесь час був тут, а я думав що загубив його коли переїздив. Чорно-білі спогади мого дитинства і юності. Мама – неймовірної краси жінка і з розкішною русою косою. Тато – найкращий порадник і захисник. Ми жили дружною родиною… окрім тих страшних періодів, коли у татові прокидався демон. Коли його обличчя перекошував хижий оскал він приступав до свого улюбленого заняття – знущання над мамою. Він намотував її косу собі на руку і всюди за собою тягав. А я дивився і нічого не міг вдіяти. Я боявся. Одного разу матір не витримала взяла у руки ножиці і відрізала своє волосся…

Зазвичай подібні напади садизму закінчувалися приступом і батька забирала швидка допомога, за кілька місяців він повертався  додому і ми жили щасливим життям, поки його внутрішній демон спав під дією психотропів.

-Борюнчику, - казав мені батько. – Прислухайся до себе – чи бува не живе у тобі хтось інший. Не дозволяй йому собою керувати.

Це так лякало мене, що у дитинстві я навіть роздирав нігтиками собі живіт, аби побачить чи ніхто чужий у мені не сидить.

А ось світлина з мого шкільного випускного. Мама тоді витратила усю свою зарплату, щоб купити мені шикарний костюм. Я був трохи замкненим юнаком, але з тими ж інтересами, що й у однолітків. Пам’ятаю, як я закохався у старшу за себе дівчину із сусіднього під’їзду. Її репутація була досить сумнівною, але я не вирів жодним чуткам – жінка з таким розкішним волоссям і ангельським личком просто не може непутящою. Ох, скільки годин поспіль я проводив у вбиральні з думками про свою Раїсу… Вона мені завжди мило усміхалася і навіть інколи могла перекинутись зі мною кількома словами – таку її прихильність я сприйняв надто буквально. Грошей на квіти я не мав, тому довелося спаплюжити квітник у сусідському дворі. З дому я поцупив пляшку яблучного вина і подався до Раїси. На вихідні вона завжди лишалася дома одна – батьки їздили у село на дачу. Я приперся без попередження чим неабияк здивував дівчину. Ще більшим здивуванням для неї були мої поцілунки з якими я кинувся до неї з порогу. На підлогу впали квіти і вино, а я усім своїм перезбудженим тілом притулися до неї. Вона відштовхнула мене від себе і помітила, що мить тому у мене сталася передчасна еякуляція.  У цей час у двері постукали і Раїса ледь стримуючи сміх відчинила. В порозі стояли два здорованя на років п’ять старші від мене, один з них смачно поцілував дівчину у вуста, а інший грайливо ущипнув за сідницю. Я в мить забувся про своє приниження, вихопив з кишені цизорик, схопив Раїсу за волосся і став відрізати косу. Така ница жінка немає права носити таку красу. На поміч дівчині кинулися її кавалери, вони били мене руками і ногами, але я так оскаженів, що продовжував «пиляти волосся» складним ножом.