Через дорогу (5)

Вже наступного ранку стан Олени значно покращився, і вона вже поспішала покинути загальну палату, де було ще четверо людей. Вона домовилась про зустріч з Андрієм біля її під’їзду. Чекаючи поки світлофор запалає зелений вогником, Олена спокійно стояла під сонячним промінням серед інших людей. Лишилось чекати десять секунд і готуючись перейти дорогу, вона помітила що молода дівчина з рудим волоссям, яка була вдягнена в якісь старі лахи, рушила не дочекавшись. Вона встала посеред дороги і дивилася прямо на неї. У цей час на великій швидкості їхала фура «MAN», яка так хотіла встигнути проїхати, доки не загориться червоний.

• Тікай звідти! – крикнула вона їй.

Але окрім здивованих поглядів людей у її бік, ніякої іншої реакції не було.  Тоді вона вибігла їй на зустріч, та за два кроки до неї побачила її очі. Вони були білі як сніг, та такі ж холодні, як у мерця. Вона різко схопила Олену за праву руку і на фоні гучного сигналу авто крикнула:

• Допоможи йому!

Та відчувши сильний удар в спину, Олена впала прямо крізь неї. Розплющивши очі, вона озирнулась і побачила чоловіка, який дивився на неї очами по п’ять копійок.

• Ви що глузду з’їхали? Ви мало не загинули! – став лаятись чоловік, підводячись на ноги.
• Ви…вибачте. – встаючи, відповіла Олена. – Дякую вам. – та що сили побігла додому.

                                                                          *  *  *

Зустрівшись з Андрієм біля під’їзду, без усіляких вітань, вона схопила його за руку і потягнула у середину.

• Що сталося? – здивовано спитав він.

Піднявшись на п’ятий поверх, (де на якому поверсі ти б не опинився, а тхне усюди, як і усіх радянських будинках), Олена швидко відкрила двері та запросила його увійти.

Вона розповіла усе, що з нею сталося починаючи зі склепу і до цієї митті. Не було сенсу щось приховувати, адже він повинен розуміти усю ситуацію. Андрій уважно слухав її – сидячи на кухні за столом.- І чим далі вона розповідала, тим більше його очі збільшувались.

• Ти покажеш мені скриньку?
• Так, хвилинку.

Олена повернулася до холодильника, та майже лягла на підлогу, просовуючи руки під нього. Кращого місця для схованки в неї просто не було.

• Спочатку, вона нагадувала шмат залізяки, - поклавши на стіл, вона сіла напроти нього. – Але коли я її протерла та побачила ці символи на кришці, й оцю маленьку пляму, у формі птаха.
• Може, це якась назва?
• Я теж так подумала, але при всій своїй освіті, я ніколи не бачила такі символи, і нічого подібного не знайшла.

Протягнувши руки до кришки, Андрій хотів ближче роздивитися цю «пляму», але щойно його пальці доторкнулися до неї, він відчув такий біль, наче вони горять у вогні.

• Ай! Падло! Як боляче!
• Що? … Бігом до мийки! – сказала вона і відкрила кран з холодною водою.
• О, так вже краще.
• Що це було?
• Не знаю, але мені здається, що ця зараза любить тільки тебе. Треба чимось її відчинити, але на вряд чи «болгарка» тут піддійте.
• Ні у якому разі. Ми можемо пошкодити те що у середині. Я впевнена, що ці надписи тут не просто так, і я знаю хто може нам допомогти.