Козак Крук

Київський археологічний інститут (6)

Професор Яровенко, був яскравим представником свого стереотипу. Чорняве волосся без жодної сивини, робило його молодшим, ніж він був на справді. Хоча його старий сірий костюм казав протилежне. Тримавши папку з паперами в руках він вийшов зі свого кабінету, та пішов до посту охорони віддати ключі, але раптово відчув вібрацію в кишені штанів.

  • Олено, радий тебе чути. Вибач, що забув тебе привітати.
  • Професоре, ви ще в інституті?
  • Так, а що?
  • Будь ласка, нікуди не йдіть. Мені дуже потрібна ваша допомога.
  • Добре. Подзвони мені, коли будеш під’їжджати. Я тебе зустріну.
  • Домовились.

    Побоюючись викликати таксі, Олена і Андрій вирішили скористатися громадським транспортом, бо краще бути на людях. Однак, це не дуже заспокоювало. Коли автобус приїхав, Олена зайшла першою, і їй здавалося що кожен з присутніх дивиться прямо на неї.

«Скоріше б приїхати». – подумала вона, проходячи у кінець салону.

  • Тобі треба трохи заспокоїтися, ти якась напружена. – сказав Андрій і поклав свою руку на неї.
  • Ой яка гарна пара. – почувся голос старої, що сиділа з іншого боку. – А чи не у РАГС ви їдете? – посміхнулась вона.
  • Це не ваша справа! Чого ви лізете?! – зиркнула Олена вбивчим поглядом на неї.

Посмішка бабці одразу змінилась на похмуру гримасу, і вона відвернулася до вікна. Андрій вже не став їй нічого говорити, розуміючи в якому нервовому стані вона була. Хоча, йому було соромно перед старою.

Зупинка «проспект Героїв Сталінграду» - прозвучав голос з колонок автобусу. Професор попередив охорону про своїх гостей, та зустрів їх біля центрального входу. Обіймами він привітав Олену і запросив її з Андрієм до свого кабінету.

  • То що ж таке трапилося, що моя улюблена учениця вирішила мене провідати? – спитав він, наливавши гарячий чай,  яким пригостив їх обох.

Олена відкрила свій рюкзак, та обережно поклала на стіл скриньку.

  • Ви можете підказати на якій мові це написано? Тільки будь ласка не чіпайте її.

Він дістав з ящика стола збільшуване скло, та протягом п’яти хвилин, уважно розглядав кожен міліметр кришки.

  • Ну то що? – нетерплячі спитала Олена.

Він поклав скло на стіл і сказав:

  • Одну вилину, мені треба узяти одну річ. – і пішов у сусідню кімнату.
  • Дивакуватий якийсь. – пошепки сказав Андрій.
  • Можливо, але він дуже хороша людина і завжди допомагав мені в навчанні, бо більшість викладачів цікавили лише гроші.
  • Ось, знайшов. – сказав професор входячи у кімнату. – Цей зошит, мого вже покійного друга і дослідника - Сергія Сиченко. Колись, він розповів мені, що натрапив на стару козацьку могилу. Він провів дослідження і припустив, що це був не простий козак, а козак – характерник.
  • Хто? Вибачте, але мені треба знати. Це для моєї роботи. – сказав Андрій.
  • Козаки характерники, - почала пояснювати Олена, – були особливою кастою воїнів. Вони славилися тим, що використовували чорну магію для досягнення своєї мети. Також вони займалися ясновидінням та лікуванням поранених. В них була просто надзвичайна психофізична підготовка. Найвидатніший з них, був Іван Сірко, наскільки я пам’ятаю.
  • Так усе вірно. – сказав професор. – Але те що відкрив мій друг, на них не походило.  У могилі було знайдено особистий щоденник, який був написаний такою самою мовою. Нехай він і був у катастрофічному стані, але у нашій лабораторії працюють професіонали, які змогли перекласти трохи більш ніж половину.
  • Тощо саме? – поклавши чашку чаю на стіл.
  • Що цей козак, відносився до якоїсь таємної організації, що була у тіні Запорізької Січі. Раніше про неї думали, як про народну легенду чи навіть міф, бо не було знайдено жодних доказів. У своєму щоденнику він описував, що коли вони йшли на ворогів, то відправляли свого ручного ворона на розвідку, а коли він повертався, то вони вже все знали. – сказав професор.
  • Якось дуже фантастично. – сказав Андрій.
  • Можливо. Також він писав, що коли справи були кепські, то гетьман особисто приїхав до них, просити допомоги, а коли ляхи бачили, що на них іде чорне військо, то кричали «Круки!» (з польської - ворони), і тікали що сили. До речі, вони мали свій власний стяг на якому був зображений – білоокий ворон на червоному фоні.
  • Ніколи не чула про такий. – сказала Олена.
  • Так, це більше походить на народну легенду, але після того, як вони провели кістки через рентген, то виявилось, що покійний мав близько одинадцяти кульових поранень, та пережив декілька ударів шаблею, про що свідчить сліди на його кістках, які були нанесенні за довго до смерті. Сумніваюсь, що нормальна людина здатна таке витримати. – сказав професор.
  • Нам необхідно перекласти цю назву. – опустила очі на скриньку Олена.
  • Інструкція з перекладу, зараз знаходиться у чернігівському музеї імені В.В Тарновського. Сергій сподівався, що його робота ще знадобиться у майбутньому. Я попереджу директора музею про вас, та попрошу що б вам надали усе необхідне.
  • Дуже вам дякую професоре. – зраділа Олена.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше