Таємниця (7)

   Олена з Андрієм заночували в одному з київських готелів бюджетного класу, в якому прийшлося дати на лапу адміністратору, щоб той записав їх під чужими іменами. Вже в ранці їх чекав рейсовий автобус «Київ-Чернігів».

• Дякую тобі. – сказала Олена, як тільки вони сіли на місця.
• За що?
• За те що ти мене підтримуєш. Сподіваюсь, що ти напишеш гарну статтю.
• Чесно кажучи, «гарна стаття», це не єдина причина.
• Справді? А яка ще?
• Ну…розумієш, коли я тебе зустрів в тому кафе, - поклав він свою руку на її, - ти мені дуже…

Але раптове SMS повідомлення перервало їх розмову.

• Хвилинку. – сказала Олена та дістала свій телефон з кишені.

Одне єдине слово у повідомленні, змусило її серце битися частіше. То була SMS-ка від професора Яровенко – «Допоможіть», а за нею посипались повідомлення про декілька спроб додзвонитися. Олена негайно спробувала передзвонити йому, але у відповідь почула холодне – «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності…».

• Що сталося? – запитав Андрій.

Однак, екстрений випуск новин, що з’явився на телеекрані автобусу, дав відповідь швидше за Олену.

«Заслуженого професора історії було жорстоко вбито у своєму кабінеті. Він отримав декілька ножових поранень. Особа яка причетна до вбивства наразі не встановлена».

• Цього не може були…- не відвертаючи очей від екрана, сказала Олена.
• Певно це зробили ті самі покидьки, які напали на тебе.
• Та навіщо їм ця клята скринька?! – розревілася Олена.
•  Не знаю, але гадаю, що тепер вони знають куди ми їдемо. Треба дістатися музею раніше за них. Доведеться пересісти у таксі, інакше ми можемо опинитися на його місці.

                                                                             *  *  *

Водій таксі, зупинився біля великої білої будівлі, яка мала шість величезних колон, як у древнього Парфенону.

• Вітаю вас шановні. – сказав директор музею. Мене попередили про ваш візит і я…вже дивився новини. – з гіркотою на обличчі, сказав він. – Я спробую вам допомогти, йдіть за мною.

Оминаючи стенди у широченних залах музею, починаючи з ери перших людей, до періоду другою світової, вони пройшли до архіву. Директор відкрив один з ящиків, дістав величезну папку та поклав на письмовий стіл.

• Ось, будь ласка, це роботи Сергія Сиченко.
• Дякуємо вам. – сказала Олена.
• До речі,  я хотів поділитися своїм припущенням. Гадаю ті козаки, були не характерниками.
• А хто тоді? – запитав Андрій.
• Це, мабуть, була звичайна легенда, призначення якої, було залякувати своїх ворогів. Хоча можливо я і помиляюсь. – сказав він, і залишив їх самих.

Три години пішло на те, щоб розібратися в усіх записах Сиченко, але усе ж таки вдалося перекласти – «Над куполом» і «двадцять п’ять»

• Під яким куполом? Їх в країні може бути безліч. – втомленим голосом сказав Андрій.
• Треба лише подумати логічно. – відклавши папери, сказала Олена. – Могила, яку ми знайшли, датуються приблизно XVII сторіччям. Знаєш, козаки у ті часи часто були меценатами, які допомагали церквам.
• Ну добре, а що означає двадцять п’ять? – вказав на кришку Андрій.
• Це має бути номер самої церкви, чи монастирю. Треба запросити списки усіх монастирів тих часів.

Заручившись допомогою директора музею, вони дізналися, що тут, недалеко від кордону з Києвом, був Борисоглібський собор. Він був побудований на при кінці XI сторіччя, за указом князя Давида Святославича. За свою історію він був розграбований, горів у вогні, та був переданий у власність домініканському монастирю. І тільки в 1654 році, його повернули православній церкві.

• Ось воно! – сказала Олена ткнувши пальцем на монітор. – Тут написано, що у 1672 році, за кошт невідомого мецената, до західної частини храму пристроїли восьмигранну вежу під барочним куполом – ліхтариком з високим шпилем. – радісно процитувала Олена. – Певно там і прихований ключ.