Біле око (9)

Після музею, Олена та Андрій вирішили заночувати вже в іншому готелі. Обговоривши свої подальші дії за чашкою какао, Олена зібралась спати у ліжку, а Андрій на дивані. Вона довго не могла заснути, прокручуючи у голові усі події, що сталися протягом останніх днів, та згадала, як колись її батько сказав: «Я знаю, що колись ті станеш відомим археологом. Я в тебе вірю». Вона часто уявляла це так – відкриття, світова відомість, слава. Але ні як не оце все. Близько третьої ночі її очі нарешті закрились.

   Опинившись на зеленій траві серед білого дня, вона з подивом озирнулася навколо й гадки не мала де вона є, доки не почула реготіння коней. На небі не було ні хмаринки, а легкий вітерець не давав відчути сильну спеку. Вона пішла на регіт, поки п’ять чорних плям на кордоні не набули форми, чогось на кшталт наметів.

• Тут хто небуть є?

Але ніякої реакції не було. Вона обережно підійшла ближче до найбільшого намету, й зупинилась вагаючись заходити чи ні, коли раптом біля її обличчя предстали дві чоловічі фігури з чубом на голові. Злякавшись, вона хотіла відійти назад, але зачепилась об каміння та впала на землю.

• Ви не допоможете?

Не звернувши жодної уваги, двоє мужчин вперто йшли уперед, поки їх ноги не почали проходити крізь неї. Від шоку вона заплющила очі, та не вірила у те що бачила. Вона відчула себе привидом, якого ніхто не помічає.

«Що за чортівня?!» - встаючи на ноги вона подивилася їм в слід, а потім обережно пройшла крізь намет.

У середині були ще двоє чоловіків, які схилили свої чуби над мапою на столі.

• Ляхи можуть зайти з півночі, і це буде катастрофа для нас. Ми не зможемо їх відбити. – сказав чоловік, і став заправляти свою люльку.
• Доведеться придумати інший план. – відповів інший, який був значно більший зростом, та вийшов з намету.

Він наказав своїм військовим вийти, і з усіх палаток повибігали чоловіки з такими ж самими чубами, яких було близько сімдесят осіб. Вони швидко зібрали купу дров для вогнища, та повстали навколо нього. Він пройшовся суворим поглядом по кожному, а потім дістав ніж та надрізав собі праву долонь. Те ж саме зробили й усі військові. Він підходив до кожного по черзі, і дивлячись своїм білим оком на вояка, щось нашіптував. Потім сильно стискав свою руку так, щоб три крапля крові попали на рану солдата. Коли він обійшов усіх, вони хором вигукнули – «Життя, смерть, вічність!», - і після третього разу, дрова спалахнули.

• Це якийсь магічний обряд. – сказала Олена сама собі. – А цей чоловік...це ж той кого ми знайшли у склепі!

Вона підійшла ближче, та встала прямо перед ним, а він продовжував дивитися в даль. Впевнена, що він її не бачить, вона розглядувала кожен сантиметр його обличчя, але її очі зупинилися на його поясі.

• Це ж та сама скринька.

Вона протягнула руку до неї, як раптом, залізною хваткою він схопив її за руку. З переляку вона застигла на місці не знаючи що робити, як він сказав:

• Тобі вже час.

Відкривши очі, вона побачила Андрія, який вже тридцять секунд намагався її розбудити.

• Час вставати Олено.
• Що? Це…був лише сон.