Глава 3

Євангеліну ніби вдарили. Нащадки, так? Ось як він її розглядає – виробник потомства і лише?

– Отже, я тобі потрібна лише для того, щоб завести дітей? – запитала вона з гіркотою. – Так, просто безкоштовний інкубатор?

– Щоб поділитися силою, дурненька, – заперечив він з усмішкою, яка здавалася цілком щирою і дивовижним чином змінила різкі риси його обличчя, та клацнув дівчину по носу. – Мені насамперед потрібна соратниця, разом з якою я міг би літати на мітлі та магічити. А потомство... ніхто не казав, що з цим треба так уже поспішати.

– Літати на чому? – з усього, що він сказав, Єва вичепила саме цю фразу, хоча слова про соратницю (а не інкубатор) несподіваним чином врадували.

– На мітлі, Євангеліно Андріївно, – він дістав з кишені мантії зубочистку, кинув її на землю... і на її місці з'явилася мітла!

Дівчина відразу згадала відомий фільм, де хлопчик-чарівник разом із друзями зі школи магії літав на мітлі, і, звичайно ж, казки про відьом, де ті літали або на мітлі, або в ступі й керували помелом. Але то були казки, а це – справжнісінька реальність! І взагалі, як можна сидіти на цій штукенції? З неї ж так легко впасти. Але добре мітла, Єву цікавило дещо важливіше.

– Все-таки чому саме я? – запитала вона. – Хіба мало скромних та вихованих дівчат?

– Моя магія резонує саме з тобою, у цьому вся суть, – пояснив він. – Я вже сказав, що просканував тебе на сумісність. Тому навіть якби ти була невихованою та нескромною, я б усе одно вибрав саме тебе. Просто мені довелося б… – відьмак наче замислився, – трохи перевиховати майбутню супутницю життя. Але мені з тобою пощастило.

– Зате мені, здається, не дуже, – скептично відповіла Єва. – І спасибі, звичайно ж, але перевиховання я зовсім не потребую.

– Хм, ще й гостра на язик... Стає все цікавіше, – посміхнувся Макс, але потім посерйознішав: – А якщо без жартів, то мені дійсно пощастило, що ти така, яка є. Інакше мучитись мені до кінця своїх днів.

– Ти ж начебто перевиховувати мене збирався, – нагадала вона скептично. – Тоді й мучитися не довелося б.

– Довелося б, Єво, – він провів тильною частиною долоні по її щоці. Вона збиралася відсунутись, не звикла до такої фамільярності, але потім їй чомусь розхотілося це робити. – Нам не можна ламати волю обранця і до чогось його примушувати, все повинно бути лише на добровільних засадах. Та й, якщо чесно, не дуже хочеться. Якщо Боги створили тебе саме такою, я прийму це.

– Ти так кажеш, але прямо зараз… адже ти якось впливаєш на мене, так? – дівчина відчувала, ніби чужа воля змушує її підкорятися.

– Не я, – хитнув він головою. – Ти сама.

– Як це?

– Просто ти теж відчуваєш існуючий між нами зв'язок, – він пропустив крізь пальці пасмо її волосся. – Не опирайся їй. Твої подруги вже піддалися і скоро на пару з обранцями підуть веселитись та лякати народ. Сьогодні ж велике свято, єдина ніч року, коли ми можемо вийти з тіні, вдосталь побешкетувати і на пару з істотами потойбічного світу налякати мешканців цього. Після того, зрозуміло, як найбільш щасливі з нас віднайдуть призначених долею обранців. Цього разу пощастило мені й ще кільком моїм друзям, та й з десяток відьмочок знайшли свою долю.

Немов на підтвердження слів відьмака Христина та Яніна слідом за кавалерами піднялися з-за столу і попрямували до виходу. Олексій і Тамір, проходячи повз, змовницьки підморгнули Максиму, блондин ще й бровами трохи пограв. Обидві дівчини теж виглядали цілком задоволеними і, кинувши прощальний погляд на Єву і ніби переконавшись, що вона поки що жива-здорова, помахали на прощання, після чого зникли в натовпі. Щоправда, Христя навіть встигла обернутися і, глянувши на Макса, послати Євангеліні виразний погляд і підняти великий палець угору, ніби схвалюючи його кандидатуру.

– А сам ти де живеш? – не могла не спитати дівчина. – Точніше, де ви всі живете?

– Ми, відьми та відьмаки, живемо поряд із вами, людьми, просто ви далеко не завжди нас помічаєте, – чоловік нарешті дав спокій її волоссю, трохи нахилився – і кіт застрибнув йому на плече. – Наше завдання охороняти світ від зла, яке так і намагається прорватися через захисні бар'єри. Печатка на одному з бар'єрів, який веде у світ потойбіччя (далеко не найстрашніший серед інших сусідніх світів), раз на рік слабшає і… так, усіляка погань виривається назовні і розважається з вечора до самого ранку, лякаючи народ і шкодячи від душі, поки на світанку ми не заганяємо їх назад за бар'єр.

– А чому ви їх взагалі сюди пускаєте? – Єва обережно простягла руку, і Черниш, попередньо обнюхавши, потерся об її долоню, а потім голосно замурчав. І муркотання віддалося в душі дівчини несподіваним теплом. Чомусь їй було важливо, що кіт Макса прийняв його потенційну обраницю.

– Це стародавній договір, укладений нашими предками, – не став приховувати відьмак. – Один раз на рік ми даємо нечисті можливість досхочу побешкетувати, а вона не намагається залишитися довше чи прорватися в інший час.

– А якщо все ж таки спробує?

– Ну а з тими, хто спробує, розмова коротка… – без жодних сентиментів сказав Максим. – Для того ми й доглядаємо всі ці веселощі, щоб ніхто не переходив межу. Саме цієї ночі наші сили знаходяться на піку своєї активності.

– І я, виходить, мушу тобі допомогти заганяти нечисть назад у потойбічний світ? – правильно зрозуміла вона майбутнє завдання.