Глава 5

Олена прокинулася ще задовго до світанку, швидко зігнавши з мене ту легку дрімоту, що все таки напала на мене за час сидіння поруч у якості вартового.

– Ходімо, Марко! А то ще можемо не встигнути, – взявшись за моє плече, швидко промовила вона, загортаючи назад у мішок теплу ковдру.

Закинувши собі на плечі власного нехитрого скарбу, я майже готовий був рушити далі, однак, раптом, мені здалеку почувся якийсь відгомін страшенного тупоту саме із тієї сторони куди й мали вести нас сліди Павла.

– Нам же якраз туди! – майже вигукнув до неї я.

– Підемо крізь них! Думаю, все пройде нормально.

– Думаєш? – криво посміхнувся я.

– А якої відповіді ти ще очікував? Нам і так пощастило, що вночі з'явилося невеличке вікно в якому ми могли трохи перепочити.

– І що саме там буде?

– Судячи зі схожості передчуттів – ті ж самі песиголовці. Як пощастить, може навіть без бійки обійдемося. Слухатимеш мене.

Справжні пригоди розпочалися вже скоро, адже цей тупіт продовжував летіти прямо на нас лише доповнюючи загальну атмосферу панічності, закладену передранковою сірістю довколишнього неба. Зрозумівши в якийсь момент, що нас уже оточили, я зупинився, зазадалегіть приготувавши себе до оборони, однак Олена миттю звеліла мені відпустити руків'я свого меча та смирно зачекати поки вони підійдуть.

Кілька секунд десятеро песиголовців пильно вдивлялися в нас своїми очима, з явним бажанням влаштувати собі ранній сніданок (багато хто із них мав свіжі рани, тому на дружелюбність я особливо не розраховував), але вже скоро із-за спини перших двох велетнів, прямо попереду нас, показався зовсім інший силует.

  На зріст іще вищий від решти. З розпатланою густою бородою, величезним носом та шерстю, що скоріше нагадувала собою горсту щетину. В оточенні решти песиголовців він явно виділявся своєю статурою, вглядаючись в нас одначе з такою ж самою злістю, котра щоправда порою переходила в якусь дивну зацікавленість. Він першим взяв собі слово, користуючись характерною для його виду вимовою.

– Я Вирлоок – Княг песиголовцев! Ви-и-и к-хто!?

– Я Олена, а він – Марко, – хутко відповіла йому на цей вигук моя супутниця. – Прошу, пропустіть нас будь-ласка далі. Ми цьому лісу зла не бажаємо.

– Аа-а-а! – знову протяжно проричав він. – Коли-и ви-и те хлоп і дева ктури длъжници Гайгая, то мирь вам. Уядия и без ва-ас ест. Но тилко ешть проблеми – умерть вам.

– Добре. Красно дякуємо!

– Окористе отсуда! Коли-и узрю под наш-ой битвой, будь вам погиб-ель!

– Ходімо звідси, Марко. Швидше!

– Уааааа!!!! – проревів в наступну ж секунду на всю округу Вирлоок.

– УААААА!!! – ще гучніше, повторили за ним цей його бойовий клич усі восьмеро песиголовців, ехом рознісши по Чорноозерному лісу заклик до майбутньої атаки. Далі вони просто ринулися вперед, немов би щойно побачивши перед собою найзаклятішого ворога.

 Вирлоок пронісся прямо услід за ними, очевидно особливо й не задумуючись, що може спокійно нас обох розчавити (хоча, підозрюю, він просто хотів цим показати хто в цьому лісі справжній господар).

Відскочивши, Олена тим не менш швидко взяла себе в руки, ринувшись у протилежну від песиголовців сторону та змусивши миттю підвестися і мене самого. Подальша наша дорога супроводжувалася лише мовчазним бігом та цілковитим покладанням на її відьомську майстерність у знаходженні дороги до бажаної цілі. 

Вже майже під самий ранок, ми нарешті дісталися до одного із невеличких струмочків, котрий став нашим першим вагомим орієнтиром на шляху до запланованого місця проведення ритуалу (про нього мені розказував наставник іще перед початком цього походу у ліс), однак Олена вже скоро почала виглядати майже зовсім виснаженою, при чому в першу чергу з моральної точки зору, а звуки якогось недалекого бою ставали все більше і більше відчутними, поступово нарощуючи у мені внутрішнє хвилювання.

Здавалося, вони йшли з якихось двох різних джерел, однак дуже скоро всі мої думки зайняли незліченні кикимори, що ледь не цілою зграєю атакували один невеличкий клаптик землі де я власне й помітив свого Наставника. Він використовував вогняні чари.

Бачити все це своїми очима та розуміти, що подібну силу використовує твій наставник  справляло на мене по справжньому незабутнє враження, однак враховуючи загальну кількість його ворогів милуватися цим я не мав жодного права. Кинувшись уперед, я помітив Павла у безсвідомому стані, котрий лежав на якійсь широкій кам'яній брилі, тому мені довелося підключити ледь не усі свої відкладені сили, щоби пробитися до майже цілком оточеного Наставника. І це все попутно поглядуючи на Олену та слідкуючи, щоби вона не потрапила у серйозні неприємності.

Тут навіть вона тимчасово відійшла від частини своїх принципів, витягнувши у мене кинджал та продемонструвавши свої навички самооборони та ближнього бою. Одначе, у цій ситуації, вона була змушеною скоріше слідкувати за тим, щоби самій випадково не загинути, а не якось там намагатися рятувати мого Наставника, тому сподіватися на її посильний вклад у цю битву мені точно не доводилося. Не можу з упевненістю сказати чи впорався би з ними Наставник самотужки, чи ні, однак той факт, що я несподівано увірвався частині цих кикимор прямо в тил дало самій ситуації серйозного позитивного поштовху.

Коли бій завершився я усе рівно був надзвичайно радий тому, що все пройшло добре, навіть знаючи, що на мене далі очікуватиме складна розмова.

– Ну і що прийнято казати в таких ситуаціях, – з явно втомленим поглядом, промовив до нас Наставник. – Якого чорта ви тут!? Чи може, дякую!? Навіть побувай ви в нашому таборі, так швидко дістатися сюди точно б не встигли. Та й тепер я на сто відсотків впевнений, що бачив під час битви з песиголовцями саме вас.