Глава 6

Пройшло декілька хвилин і перед нами знову з'явилася та ж русалка, котру очевидно якось прикликав Вовкош. Сказавши їй: "Спитай у Водяника дозволу переплисти озеро та передай, що я хочу відвести їх до Неї", – він швидким кроком повів нас у напрямку до власного плоту, який знаходився неподалік звідси.

Відповідь надійшла досить скоро, тому вже менш ніж як за годину ми забралися на зв'язані Вовкошем колоди, котрі були старанно заховані біля майже непомітної з далеку скелі, відправившись у наше перше плавання по Чорному озеру.

Варто було сказати, що для підтримання самого процесу Вовкош використовував власні чари, щоби буквально направляти та підштовхувати пліт самою водою, і якщо поза межею місць сили подібний чудернацький спосіб пересування навряд чи був би можливим, щонайменше досить тривалий час, то у цьому насиченому природними чарами місці ми цілком могли пересувалися немов би підштовхуванні якоюсь швидкою гірською течією. При чому Вовкош, напевно, періодично возив на цьому плоту якусь здобич, інакше важко було пояснити його досить значні розміри, як для всього однієї людини.

Озеро в самому своєму центрі виглядало не менш прекрасним, адже тепер у його кришталевій чистоті майже повністю проглядався і багатий внутрішній світ зі своїми чудернацькими рибами, амфібіями та навіть декількома русалками, котрі увесь цей час старанно супроводжували нас очевидно за прямим наказом Водяника.

Дно спочатку складалося із жовтого піску та невеликої гальки, однак з часом і воно почало дуже швидко обриватися, утворюючи собою досить круті схили серед яких навіть на такій глибині іще можна було помітити різноманітні гроти та каньйони з підводними печерами повні усіляких чудернацьких губок та водоростей.

Тут водилися такі істоти, про яких мені навіть і чути раніше не довелося. Велетенські за розмірами молюски, усілякі нерпи та маловідомі мені водяні гризуни. Риби із ледь не по справжньому срібною лускою. Навіть більш звичні щуки, коропи та лящі були мало в чому були схожими на тих, що мені доводилося бачити раніше, а про будь-яку меншу рибу й взагалі говорити було нічого. Це далеко не повний список того, що мені вдалося побачити поки ми добиралися до широкого усіяного хвоєю острова, котрий почав проглядатися на горизонті десь зо п'ять хвилинок тому.

Пристали ми до гарно прихованої невеличкої затоки на березі якої Вовкош одразу ж почав вовтузитися із Павлом, котрому за останній час явно стало тільки гірше.

Дорога до потрібної нам зрубної хатинки зайняла іще з десяток хвилин і зовні вона походила на середнього розміру житло поселенця із широкою стріхою на невеличким отвором для відводу пічного диму. Всередині ж було повно усіляких засушених трав, відварів, звірячих шкірок та кісток, і в цілому усе тут вказувало як мінімум на вельми серйозного знахаря, судячи із тих інгредієнтів які я зумів упізнати.

Багато рукописів, очевидно на власноруч зробленому пергаменті, меч хошизорського типу. Особливе місце посеред будівлі займала невелика, обмазана глиною та складена із приозерного каменю піч, однак в цілому решта предметів тут була надзвичайно простою та складала практично найнеобхідніше. Лишень широкий стіл, стільці, полички, скриня та ліжко. В самій хаті наразі нікого не було.

– Значить, її тут немає... – промовив Вовкош, обережно поклавши Павла на дерев'яне ліжко. – Нічого. Думаю, скоро вже прийде. Я дам вам щось поїсти поки такі справи. Сідайте.

Я хотів було сказати, що в нас просто немає часу на подібні речі, однак Олена суворим поглядом веліла мені навіть не сперечатися. Вона іще під час дороги сюди практично змусила мене з'їсти декілька шматочків хліба, щоби я не втрачав таких необхідних нам сьогодні сил, перед лицем можливої битви.

– А ви також тут живете? – спитала у Вовкоша Олена, сівши разом зі мною до столу.

– Ні, – з дивною посмішкою відповів той. – Довго я би тут не прожив. У мене є своя окрема землянка на протилежному березі озера.

Покопирсавшись трохи по цій невеличкій хаті Вовкош поставив перед нами кілька дерев'яних ложок з тарілками, прийнявшись далі щось розшукувати, однак тим часом я дійсно задумався про те, що із місцевого харчу нам взагалі можна їсти. Досі мої уявлення були достатньо поверховими і сам би я ні за що не ризикнув їх перевіряти.

– А що із тутешнього взагалі можна їсти? – досить обережно перепитав в нього я, як тільки він повернувся.

– Вам же на початок дійсно потрібен трохи особливий раціон, – прислухавшись та зупинившись відповів мені той. – У мене то такої проблеми вже давно не виникає. Але коли знаєш чого і по-скільки треба їсти, то організм досить швидко звикає до насиченого природними чарами харчу. Не переживайте.

З цими словами він нарешті закінчив свої пошуки.

– Ось, тримайте. Дикий мед. Сушені ягоди та копчене м'ясо. Приготуйтеся, що для вас усе може мати досить незвичний присмак.

– Дякую, Вам.

– Дякую.

З цим словами ми з Оленою нарешті взялися за свого досить пізнього обіду.

Смак цієї їжі дійсно був досить незвичний, як на нього не подивися, однак оскільки у мене таки прокинувся деякий апетит, я усе це прийняв із превеликим задоволенням. Вовкош тим часом знову взявся за Павла, давши йому трохи води, тому ми швидко закінчивши із власним обідом одразу ж підійшли прямо до його ліжка, взявшись просто пильно спостерігати за чаклунствами Вовкоша. Однак, навіть після усіх його старань, стан Павла покращився хіба тільки на трішечки, і коли він вже почав трохи нервуватись двері цієї невеличкої хатини нарешті відчинилися.

– Трохи затрималася, але не страшно.

В будинок зайшла я би сказав ще молода жінка відвертої хошизорської зовнішності. Гарна. З блідою шкірою. І як часто водиться в її народі, темноволоса.