Глава 8

Останнім часом наші справи йшли геть кепсько.

Спіймати та допитати якусь місцеву істоту у не виходило, бо усі більш-менш розумні чарівні тварини, немов би навмисно, намагалися уникати будь-якої зустрічі з нами, при чому іноді навіть здавалося, що вони знімалися із заздалегідь насиджених ними місць цілими колоніями. Зловити ж песиголовця, у придатному для допиту стані, м'яко кажучи було важкувато, а решта наших супротивників особливим інтелектом поки не відрізнялася. Та і можливостей когось реально спіймати, через постійні раптові засідки місцевих, у нас було не так вже й багато.

Кожна серйозна сутичка відтепер забирала в нас одного, а то і двох гарних людей, а особливого прогресу в справі не намічалося.

Звісно різного роду майстрів полювання на чудовиськ у нас вистачало, однак усілякі там упирі, кикимори, потерчата та біси хоча й мало походили на гідних супротивників, усе ж тримали нас у постійній напрузі, в перервах між основними битвами проти песиголовців, регулярно нападаючи за першої ліпшої ж можливості.

 Подібного рівня спротиву від лісу ми явно не очікували.

Він був занадто розумним та організованим, думаю не в останню чергу завдяки тому чорту, котрий показався перед нами під час однієї із перших битв, при чому чим далі ми всі заходили, тим більше усіляких незрозумілих аномалій при використанні природних чар відчували.

Спершу цьому ніяк не могли знайти жодного розумного пояснення навіть найдосвідченіші із наших чаклунів і лише потім, після короткої наради, ми таки зуміли дійти найбільш адекватного висновку, що той чорт володіє рідкою та доступною лише найдревнішим чарівним істотам здатністю деформувати біля себе саму структуру природних чар, перетворюючи цим більшість наших чаклунів на здебільшого малокорисних книжників. На щастя він, мабуть, також втрачав при цьому здатність якихось до широкомасштабних атак, адже інакше його особиста пасивність у наступних битвах просто не пояснювалася.

От тільки навіть так – це усе рівно неабияк вдарило по всій нашій місії.

Гідно трималися ми не в останню чергу завдяки зусиллям нашого ватажка Ваагна, котрий у кількох останніх сутичках зумів подолати вже трійко песиголовців, однак після того як перебуваючи поруч із ним загинув Джорба, в той нещасливий момент, коли вони обидва відкололися від загальної групи під час вранішньої битви, він повернувся до нас із досить дивним дорученням прослідкувати за тими двома дітьми.

Айво був далеко не єдиним дводушником серед нас, однак тільки він мав зір якоїсь там південної соколоподібної істоти чию назву було навіть важко вимовити, що робило його одним із найцінніших наших розвідників та солдатів. Саме його і відправили на пошуки того хлопця з дівчиною, котрих я зустрів та привів до табору разом із Джорбою, однак  Ваагн розповів мені та решті наших старших усе, що сталося за час його тимчасової відсутності лише може через якусь годину опісля. І про помсту своєму давньому ворогу, котрий виявився одним із компаньйонів тих дітей. І про свою ідею, що вони, скоріше за все, потім звернуться до того підозрілого відлюдника, попросивши у нього допомоги у проведенні ритуалу перетворення на дводушника якогось вже зовсім іншого хлопця, що у свою чергу зможе таки нарешті вивести нас на ту відьму.

Запалу до нашого завдання Ваагн, здавалося, іще не втратив та звісно що не пропускав жодної нашої наради, однак відтепер він все частіше проводив наші нечисленні привали та вільні хвилинки у мовчазній задумливості, що дратувало мене не менше ніж те, що приставлені до нас куратори й не думали поки відмовлятися від власного замовлення, не дивлячись на те, що у подібних умовах навіть вони цілком могли тут загинути.

Ця молода істота, із душею якогось хошизорського чорнокнижника всередині, була не старшою за декількох наших новобранців, однак тим не менш весь час поводила себе надзвичайно зверхньо (звісно коли попросту не мовчала), а той інший, уже середніх років світлодуший, котрий просив себе називати просто Юрієм, лише порою перекидався із деякими нашими старшими буквально декількома словами, не виражаючи при цьому жодної думки про якусь там можливість припинення нашого походу. Звісно, скоріше за все, він був якимось місцевим консультантом – вдаватися у подібні подробиці собі ж дорожче, однак невже він і сам був настільки фанатично відданим своїй справі, що би не бачити очевидного провалу, який уже все яскравіше майорів перед нами.

По поверненню Айво, вже ближче до другої половини дня, ми із хлопцями нарешті зібралися на нову коротку нараду, щоби розібратися, що робити із роздобутою ним інформацією.

– Я пішов по вказаному вами напрямку та помітив їх коли вони вже наближатись до озера, – промовив той. – З ними дійсно був той відлюдник. Він ніс на собі того іншого хлопця аж до самого берега.

– Вони тебе не помітили? – спершу перепитав Ваагн.

– Маловірогідно. Я був на більш ніж пристойній відстані. Добре ще, що хоч не випустив їх із свого поля зору.

– Розказуй, що вони робили далі.

– Теревенили на березі озера з якоюсь русалкою, – спокійно собі продовжив Айво. – А далі рушили трохи південніше та забралися на ретельно захованого там плота. Я іще зумів роздивитись як вони потім причалили на якомусь широкому острові, однак, що вони там робили далі вже було зовсім не розібрати.

– Дурні новини... – вилаявшись роямською промовив Ізем.

– Не єдині, – додав я, сповіщаючи невідомі іще частині хлопців новини. – Інші наші розвідники нещодавно доповіли, що бачили, ближче до околиць лісу, якихось береславців при зброї. Загалом, декілька загонів. Очевидно якісь слідопити.

– Мабуть, супровід тих дітей, – швидко зробив найочевидніший висновок Ізем. – Вже їх шукають. Космина... Це наче прізвище тутешнього береславського полковника і хтозна скільки їх там попід лісом іще вештає. Підвів ти нас начальнику зі своєю помстою. Як нам потім звідси вибиратися, якщо звісно той хлопчина нас про своє походження не обманув?