Глава 10

Вранішній привал нарешті дав нам усім можливість трохи відіспатися. Загальні втрати від того катастрофічного бою на озері та його лісового продовження складали вже тринадцять чоловік, тому моральний дух у наших рядах зараз був мабуть найнижчим на всій моїй пам'яті. Більше половини усього загону вже назавжди залишилося в цьому лісі, при чому загинули не тільки якісь там новачки, а й такі серйозні бійці як Хон, Айво та Джорба, котрих я особисто знав вже далеко не перший рік. Деякі хлопці все частіше починали підозріло переглядатися, тому вирішувати щось треба було терміново.

Знайшовши серед тих хто допомагав нашим іще вцілілим нашим пораненим Ваагна, я змусив його відійти дещо вбік, щоби обговорити зараз набагато більш нагальніші речі. І він прекрасно знав, що розмова вийде не із приємних.

– Слухай, якщо ти зараз не здатний правильно думати, то скоро загине цілий загін! – зі злобою випалив я. – Мені не здалася вся ця твоя мовчанка! Або нарешті вже повертайся до життя, або відмовляйся від командування!

– Що ти хочеш від мене почути!? Єдине моє нинішнє бажання – це без іще катастрофічніших наслідків вивести наших людей із цього треклятого лісу. От тільки для цього треба, або виконати нашу з тобою роботу, або щоби самі замовники вирішили відмовитися від її виконання. А у нас з тобою навіть найменших результатів поки нема! Так що іди ти в сраку зі своїми дружніми порадами, якщо якихось шляхів вирішення ситуації не запропонуєш!

Злості у ньому зараз було не менше.

– Ця твоя вендета забрала у тебе яскравість мислення!! Ти вже кілька останніх битв геть не зосереджений, так що не смій мене повчати за те, що я хочу вивести людей звідси живими! Нас вже наступна серйозна атака цілком може похоронити! Іще вчорашній ти уже б давно придумав, як обманути цих клятих імперців та не допустити повного краху нашої гільдії, бо тій напівживій "шкурці" з темною душею на нас наплювати! Одним вмістилищем більше, одним менше! Інших найманців, котрих можна приманити хошизорським золотом завжди неважко знайти. Це для Імперії не проблема. Так що зберися нарешті та придумай, як не погубити своїх же хлопців!

Після цієї суперечки ми на тривалий час розійшлися.

Не покладаючись на нього, я взявся розробляти хоч який-небудь власний план, і оскільки за дипломатію в нашій гільдії частіше відповідали або я, або загиблий Хон – довелося вигадувати щось у своїй іпостасі.

Тій "істоті" дійсно на нас повністю наплювати. Вселивши колись частину своєї душі в цього юного світлодушого, він може зараз преспокійно ним пожертвувати, повернувшись назад до свого вмістилища. Якщо мені й вдасться з кимось домовитися так це із тим консультантом, котрому тут також загрожуватиме цілком реальна смерть.

На моє щастя Юрій, як він сам себе називав, в даний момент був без компанії, влаштувавши собі невеличкий сніданок. Я одразу ж почав обережно підбирати слова.

– Доброго ранку вам, пане Юрію!

Він відреагував на це достатньо просто.

– Доброго ранку!

- Я хотів би з вами конфіденційно поговорити.

– Будь-ласка. Сідайте.

Ця його безпосередність мені явно подобалася, однак я усе рівно присів трохи поруч.

– Як бачите, виконання цієї місії чим далі стає все більш проблематичнішим. Недалека година коли вона скоріше загрожуватиме нам смертю, аніж якимось відчутним успіхом. При всьому, досі немає жодних прямих натяків на знаходження тут потрібної нам персони. Виходячи зі ступеня ускладнення завдання, можливо нам варто дещо переглянути обговорені раніше умови? Звісно, я не маю на увазі жодного підвищення оплати. Однак, можливо, виходячи із наших старань та втрат ми зможемо домовитися з вельмишановним Кейташі про завершення цього, скоріше за все, вже безперспективного завдання та можливості списання нам хоча би якоїсь частини вже виплаченого завдатку?

Спитавши це я одразу ж поглянув йому в очі.

Про те, щоби вбити нашого основного куратора Кейташі (звісно, якщо це не черговий імперський псевдонім) не могло бути й мови. Хошизорці знайдуть як дотягнутися до усіх хто посмів хоч якось нашкодити чорнокнижнику. У помсті та покараннях цей народ має дуже багатий досвід та вельми розвинуту фантазію і тих небагатьох найманців, що зраджували безпосередньо орден вони усе рівно знаходили та карали навіть вже через довгі роки. Просто покинути його тут та втекти буде майже рівносильною зрадою, тим більше що більшість тут і так уже знаходилася у кроці від дезертирства та просто боялися подохнути тут поодинці (а може ще й навіть якимось дивом сподівалася отримати більшу частку від обіцяної винагороди у зв'язку із загибеллю своїх товаришів), але якщо говорити стосовно оплати, то повну суму ми звісно що ніяк не могли повернути.

Не кажучи вже про те, що ми майже повністю використали увесь завдаток, що би просто забезпечити цю подорож на край світу, у більшості зараз не було за душею й гроша та просто можливості оперативно назбирати подібну суму. Однак якщо нам таки вдасться про щось зараз домовитися, можливо ми знайдемо якийсь інший вихід та зможемо не так часто відбиватися у Воспорії від різноманітних професійних колекторів. Надія на те була майже мізерною, адже подібні борги рідко коли пробачалися, однак...

– Думаєте ми в цьому лісі більше нічого не доб'ємось? – спочатку перепитав той.

– Гадаю, що так, – сподіваючись, що той таки вловив суть нашого діалогу з полегшенням відповів я.

– Добре. Я спробую потім переговорити із вельмишановним Кейташі. Однак ви ж самі розумієте, що із моїх вуст подібні слова звучатимуть надто підозріло. Зверніться спочатку до нього самі, а я вже спробую повернути його думки у потрібному напрямку.

– Буду вам дуже вдячний.

Легким рухом він дав мені зрозуміти, що розмову завершено.

Після цього я швиденько знайшов Ваагна.