Частина п’ята: Суд над магом

Туман. Знову цей туман смерті.. Елізабет намагається втекти. За нею гоняться. Її намагаються зловити. Крики... Крики... Вона падає. Падає й відчуває неймовірний біль у грудях. Її серце б'ється як несамовите. Її очі шукають порятунку. Проте навколо неї лиш туман. Туман і відчай.. Сльози котяться самі собою. Її тіло не кориться їй. Вона втомилася. Втомилась і більше так не може… Її охоплює паніка. Вона наче починає задихатися...

Раптом нізвідки лунає голос, неначе грім серед ясного неба:

— Дівко! 

Елізабет обертає свою голову в бік нього. Їй поволі прояснюється в очах. Вона посеред дерев. Напевне, в лісі. Йде сильний дощ. Вона промокла до нитки. Її серце все ще б’ється, як несамовите. Це був сон.. Сон наяву.

— Елізз! — до неї підбігає Варік і, беручи попід руки, веде до найближчої будівлі.

Він відводить її до шинку, що має назву “Притулок” і знаходилася неподалік городка й лісу... Варік відчиняє двері ногою й заводить втомлену Елізз, садить за найближчий стіл.

— Б’янка! Неси якого чаю чи щось міцніше, щоб загрітися! — скомандував гном і почав кутати дівчину в коц.

— Де.. де я? — заїкаючись, нарешті питає та.

— У безпеці. Ти марила і бігла звідкись. У такий дощ. Не могла у сонячну днину? Бач, знову тебе врятував, — він ще дужче закутував її в коц, щоб та загрілася. — Бачу, дівко, ти мені винна будеш, як земля колгоспу.

— Ко.. Ко- що?

— Не бери в голову. Б’янко!

— Несу. Несу, — шинкарка приносить теплий чай і ель, кладе на стіл і повертається до своєї комори.

— Пий, — Варік дає дівчині в руки кружку теплого чаю. Елізз бере її своїми білими руками, які ще тремтять від холоду.

— Дякую, — заледве виговорює та.

— Прошу, — той сідає навпроти неї та підводить до своїх губ ель.

— Я.. я довго марила?

— Не знаю. Я зустрів тебе по дорозі з твого табору. Ти бігла кудись і щось говорила. Ти чогось настільки злякалася, що не могла опам’ятатися. 

— Ти біг за мною?

— Ну не біг.. Здоров'я трохи не те. Але пішов. 

— Пробач, що завдала клопоту, — Елізабет почала потроху приходити в себе.

— Пусте. Ти вже загрілася трохи?

— Угу.

До них підійшла шинкарка. У її руках був сухий одяг. Вона простягла його Елізз:

— Іди в комірчину переодягнися. 

— Дякую, — та поклала кружку на стіл, взяла одяг і пішла.

Шинкарка провела її очима й почала руками переминати плечі Варіка. Він лиш здивовано глянув на неї:

— Ти що мене обмацуєш?

— Варіку, ти не змок? — турботливо поцікавилася та.

— Ні. Я плащ мав.

— І де він?

— Загубив, поки її вів.

— Бідна дівчина. Щось її мучить, що вона так зірвалася з ліжка уві сні й побігла кудись.

— Угу.

— Гаразд. Піду. У мене купа роботи.

— Дякую, Б’янко.

Шинкарка пішла до своєї комірчини, з якої вийшла Елізз. Дівчина сіла до столу й продовжила пити свій чай.

— Не голодна?

— Ні.

— Як знаєш. Ну й погодка.

— Дякую, Варік. Я справді тобі винна.

— Перестань. Я так жартую. Ти пий. Грійся. Хтозна-коли цей дощ схаменеться.

— Я.. Я весь час приношу всім клопоти.

— Люди приходять на цей світ, щоб створювати комусь клопіт. Не переймайся цим.

— Але я стільки всього натворила.. Ах! — вона ненавмисне зачепила свою рану на тій руці, яку Конрад тоді вхопив.

— Давай перемотаю, — Варік підвівся, взяв бинт і перемотав руку Елізз.

— Спасибі.

— Ох і дав же я б тому Конраду. Лихий же він чоловік.

— Він хотів як краще. 

— Ніхто не має права тебе чіпати. Ніхто, чуєш? Якщо тобі довірилася інквізиція, то й він повинен. Не виправдовуй його.

— Може, ти й правий, — та помовчала хвилину й провела очима по шинку. — Варіку, я хотіла б спитати, якщо можна?

— Пробуй.

— Навіщо ти насправді прийшов сюди?

— Ти мені не віриш? 

— Ні, звісно ж твоя мета благородна. Обдурити шинкарку й випити. Але все ж..

— Не обдурити, а обмухлювати, — засміявся той. — Але ти права. Не лише через це. Просто надоїло сидіти осторонь.

— Ясно… — та помалу попивала чай і спостерігала за рухами цього чудернацького чоловічка. — І надовго ти тут?

— А я тобі вже надоїв?

— Ні. Просто хочу знати, чи можу ходити уві сні й знати, що мене оберігаєш ти.

Той щиро зареготав і хильнув ель. Потім посидів, подумав і видав:

— Допоки ці породження не згинуть з Длендзстору.

— Ух... Тоді до кінця мого життя в мене буде охорона.

— Хм.. Можливо..

Двоє на деякий час замовчали й продовжили пити свої напої. Тишину зупинила Елізабет:

— Я бачу: ти хочеш дізнатися чому я, як божевільна, тікала з теплого ліжка в таку ще й погоду.. І я вдячна тобі за те, що ти не лізеш мені в душу.. — вона поклала кружку на стіл й розташувала руки на ньому, поправивши волосся. Воно й досі було мокрим, нагадувало темні нитки. Вона вже не тремтіла, бо нарешті зігрілася. — На рахунок погоди, я й не знала, де є. Мені снилася Тінь. За мною хтось гнався. І я не могла втекти.

— Тінь?

— Я пов’язана з нею. З дитинства мені сняться сни, в яких я блукаю її лабіринтами. Я наче щось шукаю, проте й сама не знаю чого.

— І часто ці сни стають твоїми жахами?

— Майже завжди.. Проте це все пусте..

— Напевне, ні. Не хочеться бачити твої страждання.

— Не переймайся мною. Я сама якось це владнаю.. Тепер твоя черга розповідати про себе.

— Моя? Хм.. — він усміхнувся й почесав підборіддя. — Я Варік Тетрас. І мою історію не розповісти без пару кухлів елю. Я не приховую, ти не подумай. Просто зараз не час і в тебе без мене купу клопотів.

— Вони завжди були й будуть.. — та глянула у вікно й вихопила: — Здається, дощ перестав. Треба повернутися до хижини, а то інквізиція подумає, що я з відьмами родичаюся.

— Це правильно. Я тебе проведу, щоб ти бува, не заблудилася. До речі, була в мене одна знайома.. — він почав розказувати свої історії. Від них на обличчі дівчини з’явилася усмішка. Вона почала забувати про інцидент і просто насолоджувалася компанією цього гнома-витівника..