Частина шоста: Кровава Мері жадає правди

Вечоріє.. Сонце спускається до небокраю й поволі прощається з землею на цілу ніч. Скільки ж усього може статися за цей час… 

Кожен має свої справи. Хтось прокидається, хтось засинає. Чути тужливий крик ворон. Вони співчувають цій темній, важкій землі... Поблизу похропують вепрі — величезні кабани з жахливою спиною, з якої стирчать страшні горби. Десь курличуть низовинки — маленькі пташки. Вони поховалися по закутках і також готуються до сну. Десь вдалині чути зойк сови. Вона прокидається. Ніч — її час. Птиця розправляє свої крила, перебирає пір’я на ньому й готується до зльоту. А як злетить, то починає полювання. Її чують усі. Хтось ховається, а хтось байдуже готується до сну...

Ліс стоїть собі безжурно. Навіть не чути шелест трави. Тишина.. Так красиво. На небосхилі з’являється місяць. Він проводжає сонце й посідає своє місце. За ним услід сходять зорі. Усі вони такі крихітні. Такі різні. Такі прекрасні...

— Спасибі, що погодилася допомогти, — Раєн склав руки за спиною.

— Я тобі винна, — легко відмахнулася та.

— Перестань, Елізз. Та й, якщо й судити, я тоже тобі винен. Ти ж врятувала й мою задницю від тих породжень.

Дівчина й хлопець йшли стежкою в напрямку до озера. Вони двоє усміхалися й переглядалися, намагаючись роздивитися один одного якомога краще. Та й було, на що дивитися.

Він був молодим і симпатичним. Його бурштинові очі пускали бісики в її сторону. Губи розпливлися в ласкавій усмішці, з-під них інколи показувалися молочно-білі зуби. Він намагався вловити її погляд, однак та ховала смарагдові очі. Вона наче намагалася заховати їх за своїм чорним, як беззоряна ніч, волоссям, яким безтурботно грався легенький вітерець. Воно ж бо розмістилося на плечах і спині темним довгим покривалом. Дівчина ховала усмішку.

На ній була сіра лляна сорочка, коричнева довга кофта з численними кишенями й легкі чорні штани. Взута та в шкіряні чоботи на шнурівці. Він же мав на собі синю сорочку, коричневу безрукавку, чорний плащ, такого ж кольору штани й ремінь на них. На ногах прості шкіряні черевики. На ремені у піхвах був довгий меч.

— Я думав маги носять при собі якісь посохи, — він намагався її розговорити.

— Не всі. Комусь вони потрібні, а комусь — ні, — та схоже не мала настрою розговорюватися.

— А тобі не потрібний посох?

— Ні, — відказала та, дивлячись під ноги.

— Тобто ти сама чаклуєш? Від руки?

— Від руки? Ще такого визначення не чула, — та на мить усміхнулася, однак потім знову стала серйозною. 

— Ну а як? — не вгавав той.

— Магія йде звідси, — вона торкнулася рукою трохи нижче грудей, — де, як то кажуть, сидить бідна душа.

— Звідти? — Раєн мимоволі знову зміряв очима дівчину. 

— Звідси, — підтвердила та й підняла свою руку на рівні очей. — Вона йде від душі до серця, потім по венах разом з кров'ю дістається кожного клаптика шкіри. А, щоб нею скористатися, я її направляю на кінчики пальців і вивільняю.

На кінчиках її пальців спалахнуло яскраво-червоне полум'я, яке швидко потекло до центру долоні й випрямилося стовпом угору. Хлопець хотів доторкнутися до нього, але стримався. Полум'я було справжнім, але воно не ранило Елізз. Вона навіть перебирала пальцями й гралася з його формою.

— Чудо, — вихопив захоплений магією юнак.

— Це ти так називаєш оце, інші ж бояться цього.

— Чому?

— Можливо, тому..

Елізз дала волю магії й вона, коли вирвалася з рук, неначе кільце у воді від каменю, що впав у неї, почала захоплювати дедалі більше простору. Вогник, яким безтурботно гралася Елізз, кинувся на верховіття дерева. Зайнялася й трава навколо них. Усе було у вогні. І хлопця охопив страх. Побачивши це, Елізз зупинила свій вогонь — і від її магії залишився лиш легенький дим.

— Ось що робить магія, коли маг її не контролює. Уяви, що буде, якщо він ще научиться використовувати цей хаос. Тому Посвячені й ховають усіх магів у клітку й залякують, як тільки можуть, щоб ніхто навіть і думати про таке не міг. Однак у багатьох випадках результат зворотній… — вона наче не закінчила свою думку й подивилася кудись у даль.

— Що ти маєш на увазі?

— Ми прийшли, — на питання Раєна не було відповіді. Він зрозумів, що продовжувати цю тему не слід.

Вони наблизилися до озера, що мало назву Чисте. Однак навряд чи воно все ще гідне цієї назви. Тепер тут суцільні зарослі, в яких хтозна-що живе… Однак є й у цьому щось прекрасне. Десь кумкають жаби. Цвіркуни грають на скрипці. Вдалині в очереті заховалася качка з дітками. Усі вони, похиливши, куняли.

— Я не чую магії. Ти впевнений, що це тут? — Елізз оглядала все довкола.

— Так казали, — командир знизав плечима. 

Дівчина оглянула ще раз усе довкола. Її оточували озеро, лани й красень командир. Чесно кажучи, її думки були лиш про Тінь, однак зараз їй не давали спокою його золоті щирі очі. Усмішка хлопця не зникала з обличчя, коли він бачив її... Коли це почалося?

— Я почаклую, ти лиш не думай, що я замітаю чиїсь сліди, — буркнула Елізз.

— Чого б я так мав думати? — його питання наче було звичним, проте Елізз чомусь мимоволі знітилася й злегка зашарілася, після чого відразу струсила плечима й намагалася зосередитися.

— Вибач, не хотіла образити, — сухо промовила та.

— Ти мене й не образила, — Раєн засоромлено почесав голову.

Елізз почала чаклувати. Вона хотіла знайти якісь сліди магії. Вивільнивши трохи енергії, яка поволі потекла по її венам і вийшла через кінчики пальців, та направила думками шукати. Проте промінь магії відразу ж повернувся й дівчина не отримала відповіді.

— Нічого... Що б не сталося з твоїм підопічним, магією тут і не пахне..

Командир чомусь наблизився до неї й подивився їй у вічі, від чого дівчина розгубилася.

— Елізз.. Чому ти так мені не довіряєш? — його питання стало їй таким незручним. 

— Я? — тепер та добряче зашарілася й злегка відсторонилася від нього.