Частина сьома: Ми не завжди себе контролюємо

(Ця частина твору буде описана з двох сторін)

Елізабет

Їй снилися жахіття. Вона мучилася: її лихоманило. Її знову переслідували. Хтось знову гнався за нею...

Вона була в Тіні. Навколо неї кружляли темліти. Вони хотіли її винести звідси. Віднести туди, де б ніхто не знайшов.. Елізабет зробила крок. На ній була довга темно-бірюзова сукня. Вона мала пишну спідницю, яка сягала земля. Верх — без рукавів. Сукня була оздоблена чорною тканиною, яка простягалася від правого плеча до лівого бедра і яка наче мерехтіла й переливалася. Це річ її матері й Елізабет це добре пам’ятала...

Вона відчула холод. Дівчину трусило. Елізз відчула, як хтось намагається схопити її. Серце почало битися, як несамовите. Кров гаряче пульсувала у венах. Думки плуталися. Паніка.. Вона почала бігти... Бігти, куди очі бачать. Але ноги її важко слухалися. Вона спотикалася й падала, проте знову підіймалася. Елізз бігла й намагалася втекти, але туман смерті все дужче гнався за нею. Небо вкрилося пітьмою. З нього виринала магія Тіні, яка намагалася розвіяти темряву. Елізз чула крики: хтось відчайдушно взивав її ім’я. Але в серці дівчини панували лиш страх і паніка...

Її наздогнали. Це був загін породжень. Їм не було числа. Здавалося, ціла орда пітьми зібралася, щоб знищити магессу. Піхотинці нападали з мечами, позаду них ішли їхні начальники. Хтось цілив стрілу в бідну голівку дівчини. Хтось промовляв слова темних чар. Усі оточили її, безпомічну, немов яструби, які звилися над своєю жертвою.

Вони нападали. Для них не існувало поняття честі. Елізз же відбивалася. Вона магією відкидувала їх. Однак її сил було замало. Їх ставало дедалі більше й вони ставали все сильнішими. 

Їм ще й жерці допомагали. Вони, черпаючи магію Тіні, намагалися якомога сильніше вдарити Елізз. Жерці нищили саму ж Тінь і Елізабет це відчувала. Її рани кровоточили, дівчину охоплював неймовірний біль. Магія бурлила в венах і намагалася звільнитися. 

Дівчина вагалася. Їй було страшно й нестерпно боляче. Вона, як могла відбивала породжень і жерців. Але все марно! Вони лиш могутнішають, а вона слабшає. Її сила знову бере контроль над нею.

“Ну уж ні!” — думає магесса й підносить свою руку, на якій іскриться рана, і намагається підкорити ту силу, яку весь час намагалася усмирити. Тепер вона дозволяє їй вивільнитися, однак уже під її контролем. 

Тепер уже відбити породження не так важко. Її магія значно сильніша їх. Ці чари настільки відрізняються від тих, які вона вчили все своє життя… Вони наче були їй знайомі завжди. І вона так легко манервувала ними. З ними дівчина значно могутніша. Однак до чого вони приведуть?..

Елізабет відбила породжень. Здавалося, ворог переможений. Але раптом відчула чиюсь присутність. Цей хтось настільки їй знайомий… Але краще б вона не знала його:

— Паладин! — саме його ім'я викликає стільки гніву й ненависті.

— Скучала?

Елізабет повернулася й відразу послала у свого опонента сферу смарагдового вогню. Сам Темний Паладин стояв перед нею й настільки огидно усміхався. Це була не людина й не породження. Хоч мав людську подобу, але нею не був. З його тіла виросли численні темні кристали — Шаралли. Саме з них він черпав магію. Його шкіра була огидною, блідою й старою. На лиці безліч зморшок й величезний шрам через ціле обличчя. Його очі — порожні, темні, у них навіть зіниць не було видно. Над ним витала Шармага (темна магія)... Здавалось, навіть через милі ви б відчули його темну, злу й все руйнуючу магію. 

Не продовжуючи розмову, двоє почали двобій. Елізабет була доволі могутня, але Паладин значно сильніше. Він і пальцем не поворухнув, однак лише один його погляд душив Елізз. Вона не могла йому протистояти. Дівчина була надто слабка морально. Вона впала на коліна й намагалася не дивитися йому у вічі. Але Паладин знущався з неї. Він хотів почути, як вона кричить від болю. Магією той душив Елізабет. А їй і так не було солодко від її численних магічних ран і нестерпного болю в серці..

Раптом Елізз відчула чиюсь допомогу. Хтось наче став біля неї. Хтось до безмежжя знайомий їй. І вона знайшла сили підвестися. Елізз знову пересилила свій біль. Черпнувши якомога більше магії Тіні, вона вдарила по Паладину. Той захитався, однак цього було недостатньо. Він лиш голосно зареготав:

— Ох Елізабет! Яка ж ти наївна. Ти вже програла. Але все ще борешся за ніщо, — він кепкував з неї, поки магесса знемагала. Цей вчинок забрав занадто багато її сил. — І не переймайся: скоро я прийду — і твоєї прекрасної інквізиції не стане, як і твого хорошого Трояну, як і тебе!

Почалася буря. Сильна й непереможна буря, яке нищила все на своєму шляху. Елізабет не могла повірити власним очам. Усе зникало в тій темряві, яка захоплювала дедалі більше…

Вона відчула руки навколо її плечей. Дівчину наче викинуло з Тіні. Елізз аж тепер усвідомила, що лежить на подвір'ї резиденції. Вона глянула навкруги. Навколо неї все було понищено. Частина резиденції горіла смарагдовим вогнем. Повсюди лежали безліч поранених. У повітрі все ще витає магія Тіні.

Її знову охопила паніка. Біль... Страх заважав їй дихати. Він її душив. Елізз не знала, що сталося. Єдине, що вона могла чути, це лагідний і водночас розгублений голос Варіка:

— Що ж ти натворила, дівчинко?

Варік

Це було рано-вранці. Поки всі інші досипали, Варік починав роботу. Той не наважувався навіть жити в резиденції, хоча міг. Сором для нього була річ недосяжна. Він не зважав на думку оточуючих про себе. Тож жив гном у шинку разом з іншими подорожніми. 

Усі кудись ішли. Хтось тікав, хтось вертався. А Варік із великим задоволенням брався за них і як міг обкручував. Ні, він не був ласий ні на багатства, ні на дівчат, але, як він сам стверджував, саме так заведено знайомитися. “Ніщо не зближує так, як борг”, — любив казати Варік, перебираючи золотники пальцями. Він і сам зичив гроші, кому було конче треба. Хороший чоловік… Вірніше — гном.