Край реальності (ред.2 "Пісня співана по іншому")

Частина дванадцята: Світанок уже йде

Напруга досягла своєї кульмінації. У залі переговорів панувала тиша, але їхні погляди стільки всього кричали Елізз. Вона не могла з ними боротися. Їй вже надоїло воювати з цими хижими очима. Її серце стомилося битися щораз дужче через ті погляди..

Навіть Варік мовчав. Він усе щось думав. Наче хотів сказати, але не наважувався. Елізабет могла відчути його важке дихання. І Раєн мовчав. Він знав, що король сказав. Але все ще вірив.. Проте й ця довіра знемагала уже..

— За що тебе судили? — не втерпів Конрад. Напевне, він тепер має бути радим. Нарешті для нього є докази. Нарешті він може засудити магессу.

— А хіба король не сказав вам? — Елізз відповіла сухо, не відводячи очей від підлоги.

— Ми хочемо почути твою версію, — пояснив Гельбер.

— Яку? Ви вже не вірите мені. І ніколи не вірили.. — продовжувала дівчина.

— Але я тобі вірю. І Раєн, — втрутився Варік, Раєн лиш кивнув.

— Мені? — вона підвела очі. — Навіщо? Щоб потім зневіритися?

— Чому ти так кажеш? — запитав командир.

— Що ви хочете почути? — у її голосі почулися нотки істерики. Очі наповнилися слізьми. — Так, я відкрила портали до світу Тіні. Саме я перша створила тріщину на межі між нашими світами!

— Навіщо? — Варік не вірив.

— Я… — сльози потекли самі собою. Спогади тієї жахливої ночі знову заполонили її думки. — Я втомилася від їхньої кривди.. Я, як й інші маги, вчилася в Золотій Фортеці й терпіла їхні знущання. Вони лиш користалися нами! Коли Посвячені дізналися мою причетність до Тіні, вони зажадали її сили. Захотіли її підкорити. Безумці! Вони й старший маг Альтрест задурили нас! Вони взяли мене й ще трьох магів, повели нас до найвищої вежі. Вони замкнули нас і силою заставили проводити ритуал. Вони хотіли нашої смерті! Ми мали стати містком між світами, щоб ті черпнули сили Тіні й заволоділи нею! Але я їм не дала! Я… Я настільки зненавиділа їх, що накликала породжень і тим самим створила першу тріщину. Я хотіла помсти… Вони мене змусили… 

Вона почала захлинатися сльозами. Раєн не витримав. Він підійшов і обняв її. Вона була беззахисна й нагадувала мале дівча, яке просто хотіло підтримки. Він знав, як їй боляче..

— Я винна.. — хриплим голосом промовляла та. — Я знаю.. Але я не змогла…

— Відійдіть від неї, командиру, — скерував Конрад. Усі глави насупилися. Вони боялися.. Вони не очікували цього. Усіх мучили сумніви. Лише Конрад був категоричним.

— Ні. Я не збираюся, — категорично відказав той.

— Не виконуєте наказ? — перепитався Конрад з нотками подиву в голосі.

— Який наказ? Збираєтеся її карати? Ви не бачили, що вона пережила? Ви не знаєте, яких страждань вона зазнала у Посвячених? Я знаю. Я майже став одним з тих карателів. Я знаю, яких мук ті зазнають. 

— Це не виправдовує.. — хотів був протестувати Конрад, але його перебив командир.

— Яке ви право маєте її судити? Ви Бог? Ви не маєте права вирішувати! Вона й так несе занадто сильне покарання!

— Він правий! — Варік став на сторону Елізабет. — Елізз завжди намагалася всім допомогти. Вона ніколи себе не шкодували, а ви й досі їй не вірите! Так, вона не сказала нам правди. Але ми не були в її шкурі й не маємо права судити її вчинки!

— Конрад, вони праві, — Гельбер став біля обвинуваченої. — Ти знаєш мене. Ви всі знаєте. Я завжди суджу по вчинкам. А ця дівчина не заставила мене сумніватися у своїй правоті. Вона стільки всього зробила хорошого, а ти, як яструб, крутишся над хворою нею.

— І ви туди ж?! Та ви сліпі! Вона ж причина цього хаосу. Вона почала цю війну!

— Але хіба не вона намагається цей хаос зупинити? — вихопив Варік.

Вони сперечалися б і далі. Але раптом земля затряслася. Небо стало темнезним. Його знову пронизали смарагдові смуги... Елізабет засичала. Який же сильний біль пронизав її тіло. Рани й очі дівчини знову іскрилися.

— Він іде у вирішальну битву, — прошептала Елізз. Усі ж інші панічно розглядали все навколо.

Тріщини почали виникати повсюди. Породжень не злічити. Вони мертвим морем розтеклися по цій грішній і темній землі... Тріщини з’явилися по всьому Евіорсі, Орлеані, Форготтені.. Вони були скрізь…

Щось дуже могутнє ударило в стіну, яка обмежувала зал переговорів інквізиції, — й вона розвалилася. Глави відскочили. А Елізз стояла нерухомо. Її очі іскрилися, як несамовиті.. Вона дивилася на кремезну диру в стіні й спостерігала за тим, як на подвір'ї, на яке раніше виходило вікно, породження вже вели свою розправу..

— Командире, швидше збирайте війська, а ви, Елізабет.. — голова хотів був звернутися до магесси, однак та вже побігла шукати тріщину.

Вона вибігла з резиденції й опинилася в оточенні породжень. Бруднопикі точили на неї свій зуб. Елізз зібрала свої сили й хвилею смарагдового вогню відкинула їх. Їхні тіла палали, а попіл відразу ж підносився вітром і летів кудись до тріщини.

— Елізз! — її зупинив командир. — Постривай! 

— Раєн, мені слід спішити..

— Постривай, благаю, — він вхопив її за руку — й вона повернулася до нього лицем. — Я весь час тебе відпускаю. І кожен раз не встигаю чи боюсь сказати дещо..

Він встав біля неї й дивився прямо у вічі. Вона могла відчути його швидке серцебиття. Дівчина дивилася в його щирі й журливі очі. Елізз здогадувалася, що він хотів сказати, однак серце боязко стислося.

— Елізз, я весь час боюсь, що ця битва остання й після неї тебе вже не побачу. Я боюсь.. — було видно, що йому важко підібрати слова. Він намагався говорити щиро, однак думки просто сплутувалися й мозок відмовлявся думати в її присутності. Як же швидко билося його серце. — Боже! Елізз, я просто хочу сказати.. Я кохаю тебе.

Ці три слова буревієм пройшлися в її думках. Вони сколихнули серце дівчини й вона мимоволі усміхнулася. Її ноги трусилися. А уста не знали, що й мовить. Але потім серце зробило імпульс і губи самі собою заворушилися:

— Я також кохаю тебе, Раєне.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше