Місто привидів

   Після пташиних історій я присіла на кам’яну лавку, яка ховалась у тіні Sukiennice, і дивилась на площу, через яку проходили сотні людей. В якийсь момент час у мені втратив свою актуальність і перейшов у стан м’якого тління. І хоча навколо усе наче пришвидшилось, мені здалося, що я чула якісь мелодії. Тихі, які приносив вітер, намагаючись зірвати з голови шапку та заморозити пальці. Вони то губилися серед веселих криків дітей та їх батьків, то виринали з воркотінням голубів, то втрачали свою силу, пролітаючи між вуличних столиків ресторанів, то набирали потужність посеред пустого місця у центрі площі. А я все сиділа і намагалася вловити: звідкіля ж ці одночасно такі рідні і такі далеко дикі звуки, що складаються у невимовну гармонію і какофонію одночасно. Чим гучніше я чула дивні мелодії, тим сильніше сповільнювався час у мені. На декілька секунд лінії навколишніх предметів наче роздвоїлися і стали на місце. Реальність зіграла з розумом жарт і показала на декілька секунд історію - те, що було вже давно. На стільки давно, що, можливо, це можна вважати неправдою.

   Перед очима пронеслася Золота орда, руйнуючи та палячи саме буття навколо себе, а потім руїни перетворилися у дивовижні пам’ятки архітектури, які могли б знаходитись лише в столиці Королівства Польського. За кілька миттєвостей перед очима промайнули сотні святкових церемоній, на яких були присутні дипломати та іноземці, що їхали до інших міст. А ось вже святкують військові та політичні перемоги польські королі та їх васали. І всіх їх поки коронували тут, і тут їх проводять в останню подорож до берегів річки, яка пов’язує світи живих та мертвих.

   Останній голос минулих літ заспівав про німецьких солдатів, які з жадібністю сучасних винищувачів розбивали пам’ятники та скульптури, кричали, що тепер це не Rynek Glowny, а Адольф-Гітлер-Плац.

  Дику музику минулого перервали дзвінкі та чисті звуки церковних дзвіниць, які нібито очистили простір площі від думок та історій, у яких вона потопала.

   Здавалося, минула ціла вічність, а на ділі - декілька годин, не більше. Я подивилась на світ навколо ще раз. Привиди минулого щезли, і реальність знову стала різнобарвною та тяжкою. То з однієї, то з другої сторони почали вмикатися вивіски багатьох ресторанів і кафе. Ця площа - наче арена для багатьох суспільних заходів і свят: конкурс краківських шопок, танці Лайконика, гала-концерти Великого оркестру та святкування Різдва і Нового року. Що ж, певно тут завжди багатолюдно та дещо казково.

   Я підняла голову і подивилася на стелю Sukiennice. Сиджу у самому центрі Rynek Glowny під дахом торгових рядів столиці Польщі у минулому, пам’ятника культури Малопольського воєводства зараз. Він з’явився у 1257 році завдяки Болеславу П’ятому Сором’язливому і згорів у 1555-му.

  Цікаво, а бувають привиди будівель? Адже це також маленька смерть. Є ж легенди про привидів кораблів, що блукають в океані чи морі і переслідують тих, хто їх зустрів. Можливо, десь тут існує привид першої будівлі Sukiennice у готичному стилі, який з’являється опівночі і запрошує тих, хто заблукав, у свої приміщення. Тільки не всі виходять потім назад, бо привид щоразу переживає на світанку свою смерть у полум’ї. Могла б скластись гарна страшна міська легенда...

  Але зараз на першому поверсі це просто дерев’яні стилізовані крамниці, а на другому - Галерея польського мистецтва 19 сторіччя.

   Тікаючи від своїх думок про привидів та користуючись чудовою погодою, я безцільно йшла вулицями старого міста, лавіруючи між незнайомцями. Сонце світило, але не гріло, і м’язи повільно повертали пластичність рухів після декількох годин заціпеніння. Здавалося, що функцію суглобів виконують погано змазані шарніри. Тож діставшись Мały Rynek, я зупинилась, щоб знову хоч трохи почати відчувати своє тіло.

  Тут все було набагато компактніше, ніж на Rynek Glowny. Ця площа була набагато менша та комфортніша для моєї маленької душі. Адже, хто ж, як не інтровертна людина, може оцінити всю красу невеличких закритих переходів, прихованих площ та невідомих вуличок. Це гасло душі: жити там, де не часто ступає нога людини (як правило, тих, хто не відноситься до виду homo sapiens, це обмеження не стосується).

   І ось я стою на краю невеличкої площі, а у мозку вже формуються нові нейронні мережі, нова сонячна система з історією Мały Rynek, допоміжною торговою площею Forum antiquum, простіше кажучи барахолкою. Місце, де продавали та обмінювали непотріб і продукти, які вже починали гнити на дерев’яних прилавках тогочасної епохи бруду. Повільно просуваючись по краю, я майже відчувала сморід того часу. Як добре, що тоді тут ще не було будинків.

 Скільки личин змінить це місце, поки я пройду хоча б до середини? Ось Forum antiquum перетворюється у Rynek Stary, потім Tandeta, Wendeta і нарешті Rynek Rzezniczy.

   Раптом сонце запалило вікна будинків яскравим вогнем, який немов би тікав з вікон униз до бруківки, щоб добігти центру та стати кострищем посеред малої площі. Всередині мене все затремтіло. Здавалось, що кожна клітина організму знаходиться у дисонансі зі світом. Що це? Страх? Протистояння? Нерозуміння? Середньостатистична панічна атака? Хвилі нового почуття лягати десятитонним тягарем, як океанічна вода від руху тектонічних плит. Довелось зупинитися, щоб побачити, що ж там коється насправді. У моїх очах назавжди залишиться той образ.

  1539 рік. Посеред малого ринку, у самісінькому його центрі стоїть щось схоже на дерев’яний постамент з довгою балкою. Стара жінка, гордо тримаючи голову, повільно піднімається сходами до тієї балки. Вікна будинків неначе палають якимось небесним вогнем, у якому місцями відображається райдуга на самих краях рам. Жінка обіймає дерев’яну балку, і вогонь, наче вода, стікається до дерев’яного помосту. У її очах немає жалю чи ненависті, але десь там, на дні, жевріє страх смерті. У ній наче змішалось усе те, чого я насправді боюся: неміч і старість, невідворотність останнього подиху, біль, насильство, забобони. Я не могла поворухнутися або відвести погляд. Напевно, це все назавжди засіло у зіницях, і мені вже ніколи його звідти не витягнути, навіть разом з очима.