Захищене місто

   Після декількох днів пронизливих вітрів та морозних циклонів, навіть холодне сонце, яке майже не гріло виглядало справжньою магією. Здавалося, що дощ та сум ніколи не закінчаться. Вони майже поселилися під шкірою вже запустили свої непомітні ниточки самокопання під шкіру, намагаючись захопити контроль над нервовими закінченнями. Сонце з’явилося тоді, коли їм це майже вдалося.

   У той час в мене було якесь хворобливе бажання ходити або малювати, а ще краще, робити це одночасно. Хворобливе, бо неможливість робити це призводила до якогось надлюдського болю душі, коли тіло та кістки наче викручує у ломці. Через це було просто неможливо думати про щось інше ніж ці два бажання.

   Вийшовши на вулицю, я відчула якесь заспокоєння від того, що світ за стінами кімнати все ще існує. Вітер більше не намагався так нав’язливо залізти під куртку та зірвати капюшон, а руки вже не холонули зі швидкістю  світла, поки незгинаючі пальці намагалися впоратися з теплими рукавицями. Повітря дзвеніло від легкого вранішнього морозу та наповнювало надією на краще, тепліше, весняне майбутнє. Навіть привиди Старого міста не здавалися вже такими реальними. Здавалося, сонце зробило так, що вони сховалися у своїх миттєвостях хоча б до сутінок.

   Не дивлячись на те, що я, як ніхто підходжу на роль «дитя сутінок», бо під яскравим сонцем за мить згораю, а очі не захищені темними окулярами наповнюються сльозами до того моменту, як знову зможу бачити світ у пастельних тонах, я була невимовно рада цьому яскравому світу, у якому я майже нічого не бачу.

   Оминаючи ринкові площі, вирішила обійти Старе місто по його кордонам, забуваючи, що за кордоном невпинно дивляться його сторожі.

   Barbakan виринув переді мною так несподівано, як з’являється спина величезного горбатого кита біля риболовецького судна десь посеред тихого океану з під тихих холодних вод.

   Ця невеличка фортеця зачарувала мене. Наче маленький рибалка з крихкими сітями, що дивиться на величну і величезну тварину, короля підводного царства, так і я дивилася на Barbakan.

  Побудований у 1498-1499 роках, за правління польського короля Яна І Ольбрахта для захисту Кракова від військ Молдовського короля Стефана Великого, Barbakan назавжди замурував у свої стіни хвилини та секунди того проміжку історії. Невеличка споруда з червоної цегли, гострими шпилями та десятками бійниць могла захистити місто і гордо пронесла своє призначення через століття. Навіть зараз вона охороняє підступ до стін Старого міста. Я відійшла у тінь цих стін. Під променями вранішнього сонця Barbakan нетлінно горів усіма відтінками червоного, як факел, запалений на перехресті часів: минулого, теперішнього та майбутнього. Бо він буде і через тисячу років стояти та нести свою варту.

   У повітрі потягнуло холодом та сирістю. Так буває, коли неподалік схована у тіні трав та дерев тече невеличка річка або струмок. Але ріка цього міста не тут, вона значно далі. Вологість повітря була такою виразною, наче я стояла на камені посеред широкої ріки і краплини від її маленьких хвиль розбивались об стіни та камінь на бризки, які я вдихала. Прикрила очі і ці відчуття стали ще виразнішими. Рів… Ось у чому була справа.

   На місці, де я стояла був рів наповнений водою. Щоб дістатись до Barbakany потрібно було пройтись по довгому підвісному мосту. Це був вхід у місто. Те, що захищав Barbakan.

   Я повільно підійшла до арки великих металевих воріт. Здавалося вони закриті, але замку не було і я наважилась їх штовхнути. Залізний скрип заполонив собою весь перехід між реальністю та світом Barbakany.

   Перше, що впадало в око, безліч переходів та сходів до бійниць. Можна було майже фізично відчути, як багато людей могло знаходитись тут в один момент, коли необхідно було боронити місто від загарбників.

  Неподалік знаходилася меморіальна дошка Марцина Орацевича. Здається саме тут він, під час Konfederacja Barska, коли закінчилися бойові припаси зарядив знаряддя срібними ґудзиками зі свого жупана і вбив командувача російською армією Івана Паніна.

   То був час об’єднання польської шляхти і римо-католицького духовенства не тільки задля безпеки своїх фізичних кордонів, а й політичних і духовних, від втручання Російської імперії.

  У якийсь момент на рівні підсвідомості щось засвербіло. Якась думка. Якийсь ключ. Зв'язок. Народжувався зв'язок між цим часом, місцем і мною. Акт… У селі Михайлівка Вінницької області був підписаний, а у костелі міста Бар (знову ж таки Вінницької області) проголошений Акт Konfederacja Barska. Я посміхалась. Скільки різних зв’язків пов’язують мене з тим часом: країна, регіон, місце народження, костел і тепер Barbakan. Коло замкнулось.

  Зараз це історична пам’ятка, маленький музей, де розміщуються експозиції різних виставок, спортивних змагань Чемпіонату Польщі з фехтування, проходять історичні реконструкції. Але для мене це місце зв’язку між двома станами душі, точками у просторі та часі, щось пов’язане з рідною землею.

***

         Ніколи не думала, що у світі все на стільки зв’язано між собою. Історія зі своїми спіральними повторами. Місця, у яких ти інколи буваєш. Всесвіт, як велетенська мозаїка, вітражне скло, у яке чим довше дивишся тим більше деталей знаходиш. Коли відходиш від звичок та автоматичних дій приходить нервовість та розуміння. Можливо нам інколи просто необхідно будь-яким чином потрапити до певного місця у певний строк, щоб зрозуміти щось дуже просте, навіть буденне. Побачити те, чого ми так вправно не помічали.