Місто вільних котів

    За декілька днів, це стає аксіомою: місто, у якому немає вільних котів.

    Місто наповнене вільними птахами.

   Я обожнюю цих маленьких пухнастих містиків з глибокими очима, які бачать усе та крізь все. Моя маленька чорна кішка залишилась так далеко. І хоча я завжди відчуваю присутність мого шматочку темного космосу. Все ж дуже не вистачає великих мудрих зелено-жовтих очей, довгих вусиків, м’яких лапок з кігтиками-лезами та заспокійливою впевненістю.

    Кіт хоче бути котом (Jerzy Pilch), і в цьому істина котячого буття.

    Я розумію правила цього міста. Місто круків, а не місто мяувунів.

   Але від цього, моєму звиклому до лікувального муркотіння нервовому буттю, не стало легше чи спокійніше. І шукала. Шукала, несвідомо з глибокою внутрішньою надією, своїх різноманітних муркотливих містиків у місті птахів. Йдучи за проведінням та відчуттям необхідності, я знаходила їх у тому чи іншому вигляді в різних частинах великого міста.

   Одним з таких місць була виставка «Koty w sztua Japanii i Zachodu: JA, KOT» у музеї Manggha. Тут була показана непроста доля котячих у світі від гравюр до скульптур та рор-арту. Коти були представлені, як жертви людських діянь та лжесвідчень проти них перед Всесвітом і Богом, як хижаки, криваві і демоничні. Але разом з тим вони завжди були вільні та містичні.

   І ось навколо мене були тисячі зображень цих м’яких шматочків Всесвіту, але найбільше я дивилась на елегантних чорних. Вони були різні, були не знайомі. Ні в одного з них не було того погляду, наче людського та одночасно глибшого за людський, як і моєї красуні. Певно, котячу душу перенести у предмет важче ніж людську. Бо вона сміливіша, непохитніша та самостійніша. В ній менше нездоланної скорботи, нездійснених вчинків чи вимовлених протиріч.

   Це було чудове місце, яке змогло трохи підвищити мій душевний тонус. Але ніяке зображення не зможе замінити життя, тепле пухнасте зеленооке життя поруч. До якого я так звикла, до якого я лину серцем, наповненим неспокоєм та страхом.

    В руці залишився прокомпостований листок (47180 FREE).

   Мої пошуки не закінчуються, не ставляться на паузу, не припиняються. Мені, людині, яка виросла поміж мяувунів, яку виховували котячі з малечку, ніколи не прийняти до кінця цю чудернадську ідею, що у місті вільних птахів немає вільних котів.

    Місто без природного протистояння.

    Місто, у якому більше немає нічого дикого, недосвідченого, шукаючого, окрім людей.

 У пошуках цієї містичної пластичності, поборності, нескінченності, проходили години та дні. Неможливість фізично доторкнутися до муркотливих створінь навіть зараз грає зі мною лихий жарт. Скорбота все більше поглинає серце та думки. Скільки диких, незбагненних та нажаханих клубочків у моїй країні. Котів, кішок, котенят, покинутих самотніх дивохижаків з цим самоусвідомленням у кольорових вологих очах…

   За той час у мене народилася гіпотеза, що краківські вечори дивна річ. Вони наступають тихо, нібито заходять із-за спини та вкривають тебе сутінковим плащем. Якщо їх чекаєш, вони оминають тебе, якщо ні, заключають, наче ненароком, у свої обійми. Цим вони, якби не патетично це звучало, нагадують мені котів, які не люблять цупких обіймів і підходять тільки тоді, коли самі хочуть. Звичайно, можна взяти їх на руки силоміць, але це ні до чого не призведе, бо коти (як і краківські вечори) мають одну особливість: з фізичного та часового вони перетворюються на воду, яку неможливо втримати чи виміряти.

   Що ж, моя жага до муркотливих містиків завела мене ще далі слідом за підсвідомим.

  Cat Café Kociarnia – котяче кафе. Країна посеред країни. Ватикан посеред Риму. То було маленьке откровення.

  Затишність, організованість, наповненість надприродним спокоєм та м’якість атмосфери поглинули той момент, коли день змінює краківський вечір. Пухнасті провідники ліниво займають будь-яке місце у просторі та часі. То їх територія, сфера їх контролю. І ніхто не посміє якимось чином конкурувати чи повчати їх: як правильно бути чи не бути котом, як захищати територію, як свідомо чи несвідомо плавати у промінні любові, м’якості та дзену як такого.

  То напевно був найспокійніший мій вечірній маціон навколо чашки зеленого духмяного чаю. Неначе валер’яною по думках. Відчуття, коли життя не існує за межами затишного столика з тьмяними свічками, зручними стільцями та ледь чутними самочинними хвостами, що коливаються як маятники посеред океану.

  Тож, у Кракові насправді є свої коти, просто абсолютно вільних серед них немає. Вони тримаються своїх створених острівців у світі мудрих круків.

   Намагаючись зачепитись за один з цих котячих острівців, я забрала з собою дерев’яного мяувуна, що спить та бачить щасливі сни. Та згодом вже дерев’яний кіт не міг стримувати відчайдушні кошмари, що росли з непевності та страху. Нажаль.

***

   Бувають дні, які тягнуться неначе безкінечний Йормунганд. Кров холоне через нескінченість хвилин, приречених на спливання у цій реальності. То дні скорботи, падіння активності, тяжкого занепаду будь-якої думки. Все навколо покривається пилом із незакінчених справ, які втратили своє забарвлення, свою важливість та необхідність.

    Моменти внутрішнього розпачу та аскетизму душі. Моменти завмирання. Необхідності залізти у кокон своїх переживань і врешті решт їх таки пережити. Не відкладаючи на потім, не замикаючи до кімнат з написами «До моменту, коли все закінчиться», «Як тільки буде час», «Неважливо». Бо приходять години, коли ті кімнати переповнюються, двері вже не можуть стримати натиск болю, нерозуміння та розчарування.