Присвячений день

«Бог часто робить так, що

велич ховається у малому»

     Інколи ми думаємо про якесь місце, але з різних причин ніяк до нього не доходимо. Через те, що маємо інші справи або брак часу. Через те, що не дозволяємо собі цього з якихось причин, чи через те, що не хочемо надалі нести відповідальність за свої дії. Причини можуть бути різні. Таким чином я думала про Dom Jana Matejko по ul. Florianska, 41.

   Побачивши у художній галереї Museum Narodowe w Krakowie одну його роботу, а на межі присвячений пам’ятник, захотілось відвідати місця, де він так чи інакше творив свої картини.

      Цей дім вважається філіалом Національного музею Кракова. Він присвячений життю та творчості польського художника і був закладений у 1895 році, через декілька років після смерті (08.10.1893 р.) самого Яна Матейко.

      Я потрапила туди сірого весняного дня, повертаючись з волонтерства. Настрій був паршивий та повністю відповідав насупленості всього, що було навколо мене. Сирість, дощ, що ніяк не може вирішити потрібно йому починатись чи ні. Вітер, який намагається зірвати капюшон.

      Опинилась там, наче у півсні. Просто, ідучи по дорозі, в один момент зрозуміла, що стою перед входом у музей. Наче з туману винирнула і штовхнула двері.

      Перший стенд, який я побачила, розповідав, що наступного дня після смерті художника у краківській газеті «Czas» була опублікована стаття журналіста Маріанна Соковського, який і висловив ідею створення музею присвяченого Яну Матейко.

    Однією частиною постійної експозиції є вмебльована вітальня вітальня та спальня відомого художника. Я певно ніколи не перестану зачаровано дивитися на вирізьблені шафи стільці та столи, які виготовляли у 19 столітті. Вони завжди доповнюють будь-які виставки минулих часів. Коли до музейних експонатів додадуть речі з 21 століття, то там в основному буде техніка. Ну і можливо, якийсь одяг, але точно не меблі. Таку красу можна нині замовити по пекельній та не зовсім підйомній ціні.

      Мене вразила спальня. Мабуть, через те, що я змалечку хотіла мати дещо схоже. Вся стеля була ніжного пастельного кольору небесної блакиті з розсипаними по ній золотими зірками. Наче казкова, вона світилася відбиваючим від зірок світлом світильників. Кімната для творчості. Кімната для сну.

       Також, зовсім несподівано для себе, в одній з кімнат будинку,  я знайшла скульптуру коня у повен зріст, який був вдягнутий у середньовічну збрую. Крім замальовок та ескізів на стінах висіла середньовічна зброя та інструменти для катування, лицарські обладунки. Та найбільше мені сподобались старі мольберти та тримачі для пензлів. Не знаю чому. Можливо тому, що від них тягнуло чимось рідним, наче в мене колись були такі і зараз я з деякою ностальгією дивлюсь на знайомі речі до яких не можу доторкнутися. Можливо такому світовідчуттю сприяв легкий шум вітру та глухий стукіт крапель по віконній шибці кімнати музею. Меланхолічний ранок, який переходив у день. Непевний настрій, що тягнув кудись у куток кімнати, щоб сховатись і поринути у свої думки.

        Вже виходячи з будинку, я побачила стару палітру для змішування фарб. Вона була темна, майже чорна від часу. Масляна фарба застигла, наче витвір скульптура, відтворюючи чи то гори, чи то величезні квіти, які потьмяніли під тягарем часу та окиснення.

       У мене ніколи не було спеціальної палітри для змішування. Я завжди робила такі речі на папері, успішно віддаючи його потім в утилізацію. Не знаю чому, але від тієї думки якось стиснуло серце між ребер.

     Я вирішила не закінчувати магічний «день-зустрічі-з-Яном-Матейко» виключно на музеї у його будинку в центрі Кракова, тож направилась подивитись на Dworek Jana Matejki w Krzeslawicach. Це був день, який я вирішила присвятити єдиному художнику.

       У цій старопольській садибі 19 століття знаходиться музей пам’яті Яна Матейко та Гуго Коллонтаю. До неї, також, відноситься величезний парк площею близько чотирьох гектарів.

    Зайшовши на територію садиби відчула дежавю, мені здалося, що я прийшла до «Садиби Пирогова», яка знаходиться у рідному місті. Можливо, це відчуття з’явилось, як відголосок, що до того, як стати власністю художника, садиба належала аптекарю Каралю Глембоцькому. Певно, спрацювала якась генетична пам'ять місцевості, яку я вловила, як прояв такого знайомого відчуття.

       Відкриття присвяченого музею-садиби відбулося 17 січня 1966 року, а сам Ян Матейко купив її у 1876 році на гроші вилучені з продажу його картини «Стефан Баторій під Псковом». Художник займався розбудовою будинку по своєму проєкту, його розширенням для художньої майстерні. Серед цих стін була написана картина «Богдан Хмельницький з Туха-беєм під Львовом».

       Вся садиба пронизана атмосферою творіння, а парк надихає своїм спокоєм та безмежністю дерев. Навіть пронизливий холодний вітер того дня не міг заглушити те спокійне натхнення, що бринить у повітрі. У той день воно мене більше не поглинало, не зважаючи на біль ностальгії.

***

     Уже декілька днів дико болить голова. Таблетки не допомагають. Такі відчуття ніби хтось висить на моєму волосі. Наче тягне донизу. Увесь час хочеться лежати з закритими очима і думати, про все, що відбувається, як про сон. Відчуття, що емоції та події поглинають мене. З кожним новим днем, я наче тільки глибше. Здається, голова не просто болить, а намагається вибухнути. Її біль передається через нервові клітини по волоссю та спускається до самих кінчиків кожної з волосин. Така тяжкість. Закрити очі та заснути. Десь має бути дно. Кінець, щоб більше не тягнуло донизу.