Місто, яке знає біль

   Був момент у квітні 2022 році, який зломив мені віру у людяність, гуманізм та прощення… Я ще довго намагалася після того відродити ті почуття. Ні, я не перестала вірити у Бога чи Всесвіт, але з того моменту я перестала вірити в те, що люди вище творіння Господнє. У той час, будь-яка тварина стала святіша за людину. І якщо я колись перероджуся у світі задля спокути своїх гріхів, я благаю, щоб те останнє переродження не було людиною…

***

   Волею Всесвіту за декілька днів до отримання фото та відеоматеріалів з Бучи та Ірпеня, я була у Getto krakowskie…

   Тепер я знаю Краків, як місто, яке пережило пекучий біль. Для мене фашистське питання завжди було болючим, не зважаючи на те, що євреїв у моєму родинному ніколі не було. І тим нестерпніше це стало зараз, коли моя рідна країна потерпає від бойових дій, спить, їсть, існує під металевими градами та ракетними залпами. Та навіть у найгірших снах не могла собі цього нафантазувати. Наразі я відчуваю спорідненість мого народу зі світом та історію, яка ніби то пішла по спіралі свого розвитку. Останні руські потуги імпералізму, які треба зломити. Те, чим займається кожен українець так чи інакше.

   Була я там без екскурсій чи якоїсь певної цілі. Просто саме провидіння потягнуло мене у тому напрямку. Спочатку я вийшла на площу – Площу Героїв гетто, у минулому площа Згоди. Як іронічно переплітаються інколи події та назви у часі та людській історії.

   Раніше ринкова площа, де торгували худобою, потім площа перед фабрикою, яка виготовляла цукор (тут могла бути цукрова сатира), потім місце жаху. Площа, на якій люди непідходящої для фашистів національності мали збиратися перед відправкою до таборів смерті. Площа, яка бачила катування, публічні казні, смерть. З 2005 року вся площа всіяна пустими металевими стільцями. Я б назвала їх стільцями привидів-смертників. Думаю, що кожної ночі душі постраждалих можуть сидіти на них, дивлячись, як інші тепер живуть на тих вулицях, ходять по тому місці, на якому вони зустрілись з Богом та Дияволом. Я тоді завмерла, бо моє серце чітко побачило десятки людей-духів, які сидять на холодних металевих стільцях роками, впевняючись, що історія їх страждань не повториться. Я пройшла між тих стільців, боячись дивитись на них. То був прояв поваги, пройти і назавжди запам’ятати їх такими. Холодними, але вічними. Споглядаючими.

  Аптека до якої я зайшла Muzeum Krakowa Apteka pod Ortem – була єдиною аптекою, яка функціонувала на території Краківського гетто, місцем, де допомагали євреям та співпрацювали з підпіллям, яке намагалося, як могло зменшити фашистський натиск тих часів. Власником цього місця був єдиний поляк, який проживав у гетто – Тадеуш Панкевич. Це була людина, яка всіляко намагалася допомогти та врятувати таких самих людей, як він сам, не бачичи якоїсь вигаданої різниці у яку вірили гітлірівці.

  Атмосфера трагічності відчувається у цьому місці кожною клітинкою, а його інтерактивність з фотографіями, відео- та аудіоматеріалами заворожує.

  Це було місце спокою та спасіння для багатьох людей, яких уже немає у цьому світі. Місце спокою для тих душ, які споглядають на нові витки історії з металевих стільців на площі. У тому місці я трішки заспокоїлась. Там змогла відчути краплинки надії, які можливо відчували інші за десятки років до мене.

  Думаю, що тоді це було необхідно перед тим, як пройти коридорами, які ніколи не знали надії, але знали сморід жаху та відчайдушність болю…

  Знаю, що Краківське єврейське гетто одне з головних створених фашистською Німеччиною під час окупації Польщі у Другій світовій війні. Перед тією війною, у Кракові проживало близько 60-80 тисяч євреїв. Людей. Живих людей з мріями, які так і не стали реальністю. Саме гетто заснували у березні 1941 року. Я відвідала його у кінці березні 2022 року. Через 81 рік після його створення.

  Гетто було оточене стінами, які відокремлювали його від інших районів. До однією з таких стін я доторкнулася. Здавалося б проста стіна холодна та байдужа. До неї люди зносили квіти та свічки. Ось вони біля моїх ніг. Щоб ні на що не наступити, боронь боже, я доторкнулась тільки кінчиками пальців до стіни. Стіни, яка здавалась певно велетенською та страшною у ті роки. Стіни, яка зараз здається маленькою та безпомічною, просякнутою сльозами, відразою й гнівом.

   Як жили ті люди, які потерпали ні за що, як харчувались, як намагалися повстати, як повставали, як їх ламали, катували, дегуманізували, намагалися зробити з них щось, що суперечило б самій людській природі. Хіба не тим самим займався руський солдат на моїй землі? Займався не колись, займається зараз. Розстріляні мирні жителі Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Волновахи за що? За те, що вони українці? За те, що не хотіли жити у чужій країні? За те, що мали свою власну самосвідомість? За те, що будували свою суверенну державу? За те, що були не залежні? За те, що були людьми? За те, що не хотіли гніту?

   Зґвалтовані, поругані, порізані дівчати, жінки, діти… Страшні картини смерті та розпачу то тут, то там. Подих смерті у кожному кубометрі повітря над містами. І біль, біль, біль. Так багато болю. Цим болем, кров’ю та ненавистю просякнуте усе: дороги, стіни, небо і земля. Як в тому гетто, де люди помирали ні за що.

   Я жахалася старих чорно-білих фото, на яких були гори трупів, скалічених життів. А ці фото та відео не старі. Це не історичні знахідки минулих століть. Це те, що відбувається зараз, те з чим неможливо змиритись ні зараз, ні через століття. Це смерть, війна та геноцид. Черговий геноцид українців руськими загарбниками, які «намагаються видати себе за братів». Це фашизм такий самий, який вже знає історія по Другій світовій. Це те, що здавалося б неможливим у часи розквіту інтернаціональних зв’язків, зародження космополітизму та піднесення інформаційної свободи, свободи бути собою та означення таких речей, як взаємоповага, прийняття різноманітності.